Паперовий звіринець

Ти підріс і вже навіть трохи допомагав тату, і ми могли балакати одне з одним. Тоді я справді відчула, що я вдома. Я нарешті зажила щасливо. Я хотіла, щоб мої батьки були поруч, щоб я могла їм готувати їжу, щоб і їх зробити щасливими. Але моїх батьків вже не було. Знаєш, що китайці вважають найсумнішим почуттям в житті? Це коли дитина виростає і в неї нарешті з’являється бажання піклуватися про батьків, а тоді розуміє, що їх уже давно немає.

Сину, я знаю, що ти не любиш свої китайські очі, які в тебе від мене. Я знаю, що тобі не подобається твоє китайське волосся, яке в тебе теж від мене. Але чи можеш ти зрозуміти, скільки радості приносило мені саме твоє існування? Чи розумієш ти, що я відчувала після того, як ти перестав зі мною розмовляти і забороняв мені звертатися до тебе китайською? Так, неначе я знову все втратила.

Чому ти не хочеш зі мною розмовляти, сину? Від болю важко писати.

#

Жінка повернула мені папір. Я не міг дивитися їй у вічі.

Не підводячи погляду, я попросив її допомогти вивести на папері під маминим листом ієрогліф ai. Я писав його на папері знову і знову, переплітаючи свої риски з її словами.

Жінка простягла руку і поклала її мені на плече. Тоді вона підвелася і пішла, залишивши мене наодинці з матір’ю.

Керуючись згинами, я знову склав із папірця Лаоху. Я примостив його у зігнутій руці, він замуркотів, і ми пішли додому.