Країна снігу (збірка)
- Автор: Кавабата Ясунари
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4459-4
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна снігу (збірка)». Краткое содержание книги:
До збірки увійшли оповідання «Танцівниця з Ідзу», яке стало першим літературним успіхом письменника, та повісті «Країна снігу» і «Тисяча журавлів», які належать до найвідоміших творів Кавабати та неодноразово відмічалися літературними преміями та нагородами.
Танцівниця на вигляд мала років сімнадцять. Старовинна, не відома мені зачіска напрочуд пасувала до її овального, з урочистим виразом обличчя і робила його ніби ще меншим, ніж було насправді. Здавалося, та дівчина з розкішною зачіскою зійшла з гравюри, навіяної стародавньою повістю. З нею була літня жінка, двоє дівчат і парубок років двадцяти п’яти, з емблемою службовця готелю на гарячих джерелах у Нагаока.
Досі цих мандрівних артистів я зустрічав двічі: вперше на дорозі до Югасіма, неподалік мосту Югава, коли вони простували до Сюдзендзі. Дівчат тоді було троє, танцівниця несла великий барабан. Я кілька разів сумно озирався їм услід: спершу я гадав, що то був звичайний смуток самотнього подорожнього за людьми. На другий день мого перебування на гарячих джерелах у Югасіма, надвечір, мандрівні артисти забрели до готелю, де я зупинився. Затамувавши подих, я зі сходів спостерігав, як дівчина танцює на помості у вестибюлі.
«Якщо позавчора вони були в Сюдзендзі, сьогодні вночі — в Югасіма, то завтра будуть за перевалом Амагі, на гарячих джерелах у Югано. До перевалу гірською дорогою щонайбільше сім рі{5}, тож я їх ще наздожену», — думав я, вирушаючи в путь. Однак тепер, пережидаючи дощ у чайній, віч-на-віч з артистами, я розгубився.
Незабаром стара господиня чайної відвела мене в окрему кімнатку без дверей і сьодзі{6}, що, певно, були тут зайві. Я глянув крізь вікно вниз — у безодні, якої не досягав погляд, губилася ущелина. Тіло в мене взялося сиротами, я так дрижав, що не міг звести зуб на зуб. Господиня принесла чаю, і я признався, що змерз.
— Ой лишенько, та ви ж геть змокли! Побудьте трохи з нами, посушіться, — мало не силоміць потягла вона мене за руку до своєї кімнати.
Як тільки відсунулися сьодзі, зсередини війнуло теплом — у заглибині долівки горіло вогнище. На порозі я нерішуче зупинився. Біля вогню, схрестивши ноги, сидів посинілий, як утопленик, дідусь; його зжовклі, загноєні очі сумно глянули на мене. Довкола нього лежала купа старих листів і паперових пакетиків. Я сторопів, приголомшено дивлячись на цю гірську химеру, яку навряд чи й назвеш живою людською істотою.
— Ой, вибачте за безлад… Не зважайте на нього. Може, вам неприємно дивитися, то вже вибачайте. Він зовсім не може ходити.
Господиня чайної розповіла, що старий уже давно паралізований. Ота купа паперу — то все листи з порадами, як лікувати параліч, а в пакетиках — ліки, виписані з різних провінцій. Старий розпитує в подорожніх, що проходять через перевал, вичитує у газетних рекламах, як лікуватися, і все сподівається одужати.
Не знаючи, що відповісти старій, я нахилився до вогню. «Чому бідолаху не відвезуть у долину? Якщо тут навіть восени така холоднеча, то що ж буде взимку, коли на перевалі завиє хуртовина?» — думав я. Задвигтіла хатина — мимо проїхала автомашина. З мого кімоно почала здійматися пара. Стара повернулась у чайну й заговорила до літньої жінки:
— Невже це та сама дівчина, що була з тобою минулого разу? Гарна дівчина, нівроку. Красуня! Щастить тобі, люба… Дівчата взагалі швидко ростуть.
Збігла, може, година. Зненацька у будинку зчинилась якась метушня. «Певно, артисти лаштуються в дорогу», — подумав я. Серце моє тривожно забилося, але я не наважився встати й собі піти за ними. «Хоч вони й звикли до мандрів, але далеко від мене не втечуть. Якщо і відійдуть на десять-двадцять тьо{7}, то все одно дожену». Сидячи біля вогнища, я намагався погамувати свою тривогу. Та коли артисти пішли, серце болісно защеміло. У старої, що виходила їх проводжати, я запитав:
— Де ж вони ночуватимуть?
— Хто зна… Де знайдуть клієнта, там і ночуватимуть… Їм однаково… — Прихована зневага в тих словах тільки підстьобнула мене. «От і чудово, — подумав я. — Коли так, то запрошу танцівницю до себе в номер…»
Надворі сіялася мжичка, вершини гір проясніли.
— Скоро зовсім випогодиться, тож перечекайте, — радила стара, але я довго не міг усидіти.
— Бережіть здоров’я, дідусю, бо скоро зима, — мовив я щиро й підвівся. Старий сумовито повів пожовклими очима й хитнув головою.
— Стривайте! Стривайте, паночку! — кинулась за мною господиня. — Я стільки не заслужила. Що ви… — Вона вхопилася рукою за мій ранець і все вибачалась, що погано мене прийняла. Казала, що проведе мене аж до перевалу, і так дріботіла поруч десь із сотню метрів, без кінця повторюючи: — Я стільки не заслужила… Що ви… Вибачте, що погано вас прийняла. Але я вас запам’ятала. Рада буду вам віддячити, коли ще завітаєте до нас. Тож не гребуйте, заходьте. Я вас ніколи не забуду…