Тут баба ворожила (2006)
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-092-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тут баба ворожила (2006)». Краткое содержание книги:
А що скажете, якщо вам запропонують поворожити на смерть із гарантією? Тобто фірма гарантує, що той, на кого ви ворожите, обов’язково захворіє й помре впродовж кількох місяців. І все законно — контракт, штрафні санкції, оплата.
Герої нового роману Наталі Паняєвої «Тут баба ворожила» потрапили саме в таку ситуацію. І їм залишається вибір — або кликати на захист іншу ворожку, або…
Містика в нашому житті межує з реальністю. І кожен сам собі вибирає місце відносно цієї межі. Головне — щоб усе закінчилося щасливо.
— Ну, на мій погляд, такі суб’єкти — перші кандидати на посилений оздоровчий курс Павловської психлікарні, — посміхнувся Авенір.
— Я-то згодна з тобою, — кивнула головою Наталя. — Але ж дехто цілком серйозно вірить у це. Трапляються ж дивні речі. Якщо бабки знімають вроки, то хтось їх наводить, правда ж? Кажуть же: пороблено на хворобу, пороблено на смерть. Землю з цвинтаря підкидають, волосся з мертвої людини…
— Бр-р-р… Треба тікати від тебе, бо вночі почнеш шукати під ліжком не капці, а мертве тіло!
— Не перебільшуй, — посварилася Наталя пальцем на Авеніра. — Не роби з мене забобонну тітку. Але, справді, моя перерва закінчилася. Кажи, навіщо ти прийшов, і тікай.
— Я прийшов, щоб передати тобі запрошення пані Надії Мурченко взяти участь у доброчинному вечорі на користь юних музикантів.
— Та ти що! Нізащо! — відсахнулася Наталя. — Що я робитиму з юними музикантами? Співатиму хором?
— Та ні. Тобі не доведеться нічого робити. Єдине — сидіти і підписувати свої книжки по десять гривень за автограф.
— І ніяких промов виголошувати не доведеться?
— Ні, жодних промов, жодного хорового співу. І це все лише на годину або дві, — вмовляв її Авенір. — А потім, мабуть, почнуться змагання для дітей. Або маскарад, або конкурс на кращий виступ.
Тут Наталя підхопилася і замахала на Дейкала руками:
— Звичайно, вона готувалася до змагань, тому і залишалася у клубі пізніше за всіх! А зі сторожем домовилася…
Господиня негайно повернулася до Дейкала спиною і рушила до комп’ютера. Він чемно сказав «до побачення» її спині і Тимуру та сам причинив за собою двері.
Смерть священика
У середу по обіді Дейкало мав зустріч на Подолі у піцерії «Челентано» зі своїм приятелем, майором міліції Миколою Дементієм. Авенір сподівався вивідати у нього інформацію щодо справи про подвійне вбивство у під’їзді елітного будинку, проте відразу помітив, що майор чимось засмучений. А засмутити слідчого карного розшуку, як знав репортер, було не так вже й легко.
Дементій, високий худорлявий чоловік зі світлим волоссям і виразним обличчям, був у цивільному. Його одяг нагадував убрання Авеніра: зручна шкіряна куртка, темні джинси і черевики на грубезній підошві. Зазвичай його обличчя з тонкими рисами легко розпливалося у посмішці, він любив пожартувати, добре попоїсти, що, правда, ніяк не позначилося на його фігурі. А попоївши і випивши, майор залюбки співав народних пісень — особливо йому вдавалися сороміцькі.
Але сьогодні Микола навіть не поцікавився, яку саме піцу замовив Авенір, що було зовсім на нього не схоже. Дементій любив швидкі перекуски і завжди уважно роздивлявся, яку начинку натовкли у нутро його порції. Каву він теж ледь пригубив, буркнувши при цьому:
— Може бути, — хоча кава була зовсім непоганою.
— У тебе якісь неприємності? — спитав Авенір, не наважуючись потикатися з розпитуваннями про справу, яка його у цей момент цікавила найбільше. Просто він цінував Дементія як джерело своїх статтей і не бажав, щоб у того були неприємності.
— У мене немає, — лаконічно відповів Дементій, — а от у одного священика вони є. І великі. Його вбито, — він сердито засопів. — Це вже ні в які ворота. Щоб вбивати священиків… Геть оборзіли.
— Розкажи, — попрохав Дейкало, прикидаючись уважним слухачем, хоча насправді це його не дуже цікавило.
І ось що розповів Дементій…
Жінку у старому великому будинку на Нивках надвечір сполохав грюкіт у двері. Вона прочинила їх і сердито спитала:
— Чого тобі треба, шибенику?
Хлопчина років п’ятнадцяти, який стояв на порозі, спитав:
— Священик тут живе?
— Тобі потрібен отець Юрій?
— Мене за ним послали. Тут поруч, на вулиці Муромській, помирає якась жінка, а мене послали по священика.
Жінка, яка допомагала отцю Юрію по господарству, наказала хлопцю почекати і попрямувала до кімнати. За кілька хвилин священик, — літній, але досі кремезний чоловік, — вийшов із валізкою у руці.
— Я отець Юрій, — сказав він. — На Муромській? Це недалеко. Ти мене проведеш?