Вільний світ

Від двох їхніх самотніх постатей на дорозі довгі тіні. День сонячний і теплий як на початок листопада. Болять ноги, незвичні до тривалих переходів, до цього зношеного, прочовганого взуття (бо ж ціле літо босоніж), але навіть і таке – рідкість і розкіш зараз. Воно – ця обдерта подобизна черевиків – це декілька буханців хліба! А як пощастить, то й мішечок картоплі. Як пощастить… Але мати категорично заявила, що «це» (дівчаче взуття, пальта, теплі хустини) вони не мінятимуть.

– Нюсю! Ще довго? Я пити хочу…

Клава спиняється й дивиться благально на сестру. Але Нюся не зважає. Її торба, причеплена до спини двома широкими мотузками, як імпровізований ранець, удвічі більша за сестрину. Якщо вона спиниться (а ще як, боронь Боже, сяде), то знову піти… Просто змусити себе рухатися? Рухатися далі? Не буде сил. Вона не здужає цієї простої дії.

– Клавусю! Не спиняйся! Уже скоро! Треба встигнути…

– Треба завидна дістатися до переправи. Інакше на Труханів острів не втрапимо. Комендантська година… Пором стане аж до ранку. І що тоді?

– Клаво! Ходім! Там… Там далі буде криниця…

Уперше, відколи німці захопили Київ, вони пішли до Пухівки – рідного батькового села, де їхній дід і його доньки-близнючки з родинами мешкали всі однією невеличкою вуличкою (радше, завулком). Пішли, бо вже мали документи. Уже був староста, поліцаї (зі своїх, острівських), списки з роками народження… Пішли, бо знали, що родичі щось дадуть міській злидоті. Пішли, бо ж недалечко – якихось двадцять кілометрів од Києва. Пішли, бо куди ж його ще йти, якщо вже поміняли всі металеві ложки – виделки – ножі – шовкові сукенки – хустинки – скатертинки – оторочені ручним мереживом покривала – наволочки – серветки.

І їм, звісно, дали. Переважно картоплю, трохи квасолі й моркви, дрібку борошна й найцінніший дар – заскорубло-жовтавий шмат сала. А ще був напутній ряд від діда про його нерозумного сина («Дався Семену той Київ… ще й міську собі там знайшов… тьху!»), якому треба закинути човни й повертатися сюди, додому.