Учень мольфара

Влад заворушився на ліжку і відкрив очі.

– Знову погано спала?

– Так.

Олена не розповідала йому про той свій сон. Взагалі не розповідала про віщі сни. Ще подумає, що вона божевільна. Він такий приземлений, не вірить ні у які потойбічні явища і надприродні можливості. Реаліст, коротше кажучи. Тож нащо йому знати про те все. Хай живе собі спокійно. Олена встала з ліжка і вийшла надвір. Сонце повільно сходило над горами, і вони поступово ставали все яснішими на фоні блакитного неба. Так вона стояла, спостерігаючи, як змінюються навколо кольори і з’являються нові звуки. Птахи прокидалися і один за одним наповнювали оточуючий світ своєю присутністю. Повітря було казкове – чисте, прозоре, воно неначе струменіло крізь тіло і вливало у нього наснагу до життя.

– Снідати де будемо?

Олена здригнулася. Влад стояв позаду, позіхаючи і чухаючи живіт.

– Не знаю. Може, в кав’ярні? Вона зі скількох починає працювати? – відповіла дівчина.

– З дев’яти. Ще аж дві години. Треба було вчора щось у магазині купити, зараз би зварили хоч кашу якусь.

– Сьогодні, значить, купимо.

Через годину прокинулись Ольга з Антоном. Вони всі разом поснідали у кав’ярні і вирішили піти до сільського голови, щоб дізнатися ще щось про зниклих туристів. Голову вони знайшли у сільській раді. Та нічого нового не дізналися. Троє туристів пішли до Чорногірського хребта і не повернулися. І все.

– А як туди дістатися? – запитала Олена.

– До бази «Заросляк» можна автостопом доїхати або таксі взяти, але візьмуть дорого. Ну, а далі вже пішки, – відповів голова.