Девід Копперфілд

Не знаю я нічого зеленішого, ніж трава на цьому кладовищі; не знаю я затишнішої тіні, ніж тінь його дерев; не знаю нічого спокійнішого, ніж його могильні камені. Там пасуться вівці, коли вранці я стаю навколішки у своєму маленькому ліжку і дивлюсь у вікно; бачу я червоне світло, яке освітлює сонячний годинник, і думаю про себе: «Чи радіє сонячний годинник, що знову може показувати час?»

Ось наша лава у церкві. Яка в неї висока спинка! Поблизу — вікно, з якого можна дивитися на наш будинок, і Пеготті під час ранкової служби частенько дивиться крізь нього, бо Пеготті боїться, чи не напали на наш дім грабіжники, чи не спалахнула там пожежа. Та хоч очі Пеготті і блукають навколо, але вона дуже гнівається, коли я роблю так само. Пеготті сердито поглядає тоді на мене та нагадує, що я мушу дивитися на священика. Але не можу я весь час дивитися на нього! Я знаю його і без отих білих цяцьок на ньому і боюся, що він здивується, чому це я так уп'явся в нього очима. Він може ще припинити відправу і спитати, чого мені треба — що ж тоді буде? Озиратися не можна, але щось же треба мені робити. Я кидаю оком на матір, але вона вдає, ніби не помічає мене. Я дивлюся на якогось хлопчика на хорах, і той робить мені гримаси. Дивлюся на сонячне проміння, що падає у відкриті двері. Ось бачу, як вівця, що, мабуть, відбилася від отари, — ні, не грішник, а справжній баран — сумнівається, чи не зайти йому до церкви. Відчуваю, що коли я дивитимуся на нього ще трохи, то не зможу опиратися спокусі сказати щось уголос; що ж тоді буде зі мною! Я відвертаюся до меморіальних дощок на стіні і намагаюся думати про містера Боджерса, котрий нещодавно помер у нашій парафії. Я думаю про те, який біль відчувала місіс Боджерс, коли лікарі сказали, що надії вже немає. Чи покликали вони містера Чілліпа? Невже й він нічого не міг зробити? Якщо так воно і було, то чи подобається містерові Чілліпу, що йому нагадують про це кожного тижня? Від містера Чілліпа погляд мій переходить на кафедру. Ото було б чудове місце для ігор; з неї можна було б зробити замок, а якийсь інший хлопець нападав би на мене, а я жбурнув би йому в голову оксамитову подушку з китицями... Очі мої поволі заплющуються; мені здається, що священик наспівує колискову пісню, і ось уже я не чую нічого, шумно падаю зі свого місця, і Пеготті несе мене додому напівмертвого.

Ось бачу я фасад нашого будинку; решітчасті вікна відкриті навстіж, щоб впустити в спальню солодке повітря, понівечені старі гнізда граків усе ще гойдаються на високих берестах у глибині нашого саду. Ось я в саду, за тим двором, де стоїть порожній голубник і собача буда. Тут повно метеликів, високий паркан, ворота й замок. Достиглі плоди звисають з дерев — мабуть, ніде нема розкішнішого саду; мати моя збирає плоди в кошик, а я стою поруч і потайки поїдаю аґрус, вдаючи саму невинність.

Здіймається страшенний вітер, і літо зникає миттю. У зимовому присмерку ми граємось і танцюємо у вітальні. Втомившись від танцю, моя мати сідає в крісло, і я дивлюсь, як вона намотує свої світлі кучері на пальці. I ніхто краще за мене не знає, як вона радіє зі своєї краси, як вона пишається нею.

Такі мої найперші спогади. Я пригадую, що ми обоє трохи побоювалися Пеготті та в усьому їй корилися. Такі були мої перші висновки. Одного вечора ми вдвох із Пеготті сиділи перед каміном у вітальні. Я читав Пеготті про крокодилів. Чи вже дуже виразно я читав, чи бідолашна моя нянька так глибоко зацікавилась, але пригадую, що у неї після всього склалося туманне враження, ніби крокодили — це такі овочі. Я втомився читати й страшенно хотів спати. Але на знак високої нагороди мені дозволили сидіти, доки мати моя не повернеться від сусідки. I я скоріше б згодився померти на своєму посту (ще б пак!), ніж піти до ліжка. Я дійшов до такого рівня млявості, що Пеготті перед моїми очима роздувалася й виростала до велетенських розмірів. Я підтримував собі повіки двома великими пальцями і напружено дивився на неї, на її роботу, на маленький восковий недогарок, що ним вона навощувала нитки (яким стариганом здавався він мені, цей недогарок, такий зморщений і порепаний!), на маленький будинок з солом’яною покрівлею, де жила рулетка, на її робочу скриньку з покришкою, на якій був намальований собор Святого Павла з рожевим куполом, на мідний наперсток на її пальці, на неї саму, яку я так любив. Я почувався настільки сонливо, що коли б не дивився на щось, то відразу б заснув.

— Пеготті, — сказав я раптом, — чи ви були колись одружені?

— Боронь боже, мастере Деві, — відповіла Пеготті, — чого це вам влізло в голову одруження?

Відповідь її була така поспішна, що я зовсім забув про сон. Вона покинула свою роботу і дивилася на мене, піднявши голку.