Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Збудована ханом Узбеком мечеть є найстарішою мечеттю півострова, що збереглася до наших днів. Це нескладна у плані прямокутна будова, що простяглася з півночі на південь, із входом з північного боку і вбудованим у північно-східний кут мінаретом. Від початкової будівлі збереглася частина північної стіни з порталом і, ймовірно, колони з арками в інтер’єрі. Внутрішній простір мечеті було розділено двома рядами колон зі сталактитовими капітелями на три повздовжніх приміщення, подібні до нефів християнської базиліки. Вхід же є однією із цінних пам’яток високохудожнього різьблення по каменю. На орнаментах порталу і обрамленні молитовної ніші — міхраба — зображено увібрані пишним листям пальметки, оточені витонченими переплетеними пагонами і паростками.

За часів правління сина Узбека хана Джанібека (1341— 1347 рр.) відбувся військовий конфлікт з Кафою, під час якого татари захопили і заселили Кирк-єр (Чуфут-Кале). Крім того, 1346 р. під час облоги столиці генуезьких колоній у Криму у війську Джанібека спалахнула чума, яка відіграла в майбутньому колосальну роль в історії всієї Західної Європи. Хан наказав закидати у Кафу трупи померлих від епідемії, внаслідок чого хвороба почалася й у місті. Генуезці, рятуючись від чуми втечею, привезли «Чорну смерть» спочатку до столиці Візантійської імперії Константинополя, а потім і до Італії. Звідти у 1348—1349 рр. пандемія поширилася уже всією Європою, знищивши від 20 до 50 % мешканців європейських країн.

До середини XIV ст. центральна золотоординська влада в Криму суттєво ослабла, що було ознакою загального занепаду і воєнного ослаблення Улусу Джучі, що стало особливо помітно у 1359—1380 рр., коли Золоту Орду охопила справжня анархія. У цей час на півострові утворюються два самостійних татарських володіння. Перше з них виникло навколо Солхата-Крима, друге — навколо Кирк-єра (Чуфут-Кале). Кримський улус втрачає контроль над територіями, заселеними осілим населенням, обмежується степовою зоною півострова і прилеглими до нього материковими причорноморськими степами. Арабський автор кінця XIV ст. згадує що час, коли каравани, йдучи з Хорезма до Крима, не залишали меж однієї держави, безповоротно минув.

1362 р. на Синіх Водах відбулася битва між коаліцією литовських і руських князів на чолі із литовським князем Ольгердом, з одного боку, і татарами, яких вели у бій три кримських еміри, — «хани Кримський, Манкопський і Киркельський» — з другого. На думку сучасних істориків, битва відбулася неподалік від золотоординського міста, дослідженого біля села Торговиця на річці Синюха Кіровоградської області України. Польський історик другої половини XVI ст. Мацей Стрийковський писав про цю подію: «Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер...» Хан Манкопський — це, ймовірно, Мангупський правитель князівства Феодоро. Хани ж Кримський і Киркельський, відповідно, це правителі Солхата-Крима і Кирк-єра (Чуфут-Кале). Внаслідок умілого командування Ольгерда татари зазнали у битві нищівної поразки, причому втратили усіх трьох своїх воєначальників.

Після поразки у битві на Синіх Водах Кримський півострів остаточно набув особливого стратегічного значення як природно захищений регіон порівняно з відкритими просторами материкових степів. Це поступове зменшення дніпро-донського улусу, поза сумнівом, сприяло подальшому відокремленню державних утворень кочовиків у Криму від центральної золото-ординської ставки. Окрім географічної захищеності півострова від вторгнення ззовні по суходолу, важливою відмінністю Кримського улусу від інших частин Золотої Орди була також наявність розвинутої морської торгівлі за посередництва генуезців, яка була джерелом значних прибутків. Нарешті, варто зазначити, що в політичному відокремленні Криму від Золотої Орди, крім місцевих ханів, були також зацікавлені Литва та Московське князівство, які планували таким чином ослабити ординців або навіть використати кримців для боротьби із Сараєм. У створенні самостійного татарського політичного утворення в Криму були зацікавлені також турки, які розраховували спертися на татар у боротьбі з генуезцями. Останні, у свою чергу, також не були проти утворення незалежного Кримського ханату, оскільки потребували сільськогосподарської продукції, що надходила з районів, контрольованих татарами.

Період з 1359 по 1379 рр. вважається темними роками історії золотоординського Криму. Кризою скористалися генуезці, які захопили 1365 р. Судак і 18 поселень Готії — селищ південного берега Криму. Ці землі увійшли до Солдайського консульства. Повернути їх і стабілізувати стосунки з генуезцями вдалося лише 1375 р. темнику беклярибеку (беку над беками) Мамаю, який правив через підставних ханів. Ібн Халдун писав: «Після смерті Бірди-бека йому наслідував син його Токтамиш, малолітня дитина. Сестра його, Ханим, донька Бірди-бека, була заміжня за одним зі старших монгольських емірів, на ім’я Мамай, який за його царювання керував усіма справами. До володінь його належало і місто Крим. На той час його там не було. ...Коли Бірди-бек помер, увірвалася династія, і почали самостійно правити ці еміри у провінціях, то виступив Мамай у Крим, оголосив ханом юнака з дітей Узбека на ім’я Абду-л-Лу і вирушив з ним у Сарай». Утемиш-Хаджи у «Чінгіз-наме» також відзначав прихід Мамая до влади в Криму: «Було багато смут. Кийат Мамай забрав праве крило і пішов з племенами у Крим, (а) ліве крило повів на берег ріки сир Тенгіз-Буга, син Кийата Джир-Кутли».