Колір магії

Архімаг мав докласти величезних зусиль впродовж тривалого часу, щоб врешті-решт отримати невеличкий посох, зроблений з деревини тієї самої грушки. Вона росла тільки у місцях, просякнутих первісною магією. По всьому узбережжю Округлого моря знайшлося б не більше двох таких посохів. Велика скриня з отого самого дерева... Ринсвінд намагався прикинути на око її вартість, а тоді вирішив, що навіть якщо скриня напакована зірчастими опалами та паличками ауріколатуму[10], її вміст не становив би навіть десятої частини від вартості самої скрині. Від таких обрахунків на його скроні запульсувала жилка.

Він встав з-за столу і підійшов до трійці біля прилавка.

— Чи можу я вам якось допомогти? — наважився він.

— Відвали, Ринсвінде, — огризнувся Товстопуз.

— Я лиш подумав, що доцільніше було б звертатися до цього пана його рідною мовою, — спокійно сказав чарівник.

— Він чудово дає собі раду сам, — відказав шинкар, але про всяк випадок відступив кілька кроків назад.

Ринсвінд ввічливо всміхнувся незнайомцю і мовив кілька слів химерійською. Він пишався, що спілкувався нею абсолютно вільно, проте чужинець тільки збентежено кліпав очима.

— Нічого не вийде, — впевнено заявив Г’ю. — Вся справа в книжці. Вона йому говорить, що сказати. Магія.

Ринсвінд перейшов на високий стиль борогравійської, далі на вангельмешт, сумтрі і навіть блек оругу — мову, в якій зовсім не було іменників, та й прикметників теж, за винятком одного, — що саме по собі доволі непристойно. Кожна його спроба завершувалась однаково, а саме — ввічливим нерозумінням. У відчаї він спробував звернутись мовою племені троб, і тут обличчя куцого чоловіка розповзлось у широкій усмішці.

— Нарешті! — вигукнув він. — Мій добродію! Це — вражаюче! (Щоправда, тробійською мовою останнє слово насправді набуло значення «річ, що може статися тільки раз за увесь період придатності каное, яке добросовісно витесали сокирою і випалили вогнем з найвищого діамантового дерева, що росте у всім відомих лісах діамантових дерев на схилах підніжжя гори Аваява — оселі вогняних богів», чи так, в усякому разі, кажуть.)

— Що ти йому тут наговорив? — запитав Товстопуз підозріло.

— Що там сказав шинкар? — запитав куций чоловік.

Ринсвінд зібрався з духом.

— Товстопузе, принеси нам два кухлі твого найкращого темного пива, будь ласка.

— То ти його розумієш?

— Певна річ.

— Тоді скажи йому — скажи, що ми дуже раді його вітати. Скажи, що сніданок... гм... коштує одну золоту монету. — на якусь мить обличчя Товстопуза відображало повну гаму глибоких внутрішніх переживань, а тоді він додав, ніби піддавшись раптовому спалаху щедрості. — Ціна включатиме і твій сніданок теж.

— Чужинцю, — почав Ринсвінд незворушним тоном. — Якщо ви залишитесь тут, вас приріжуть або отруять ще до світанку. Тільки не переставайте всміхатися, бо я перестану також.

— Ну, годі вам, — не повірив чужинець, озираючись довкола. — Це місце на вигляд — надзвичайно затишне. Справжня морпоркська таверна. Знаєте, я стільки про них чув. Усі ці химерні балки. І зовсім недорого, до речі.

Ринсвінд обвів поглядом зал, щоб пересвідчитись, чи якийсь незапланований витік чарів із Кварталу чарівників, бува, не переніс їх миттєво у якесь інше місце. Ні — інтер’єр все ще був точнісінько таким, як у «Барабані»: стіни, вкриті кіптявою від постійного диму, на долівці — компост зі старого очерету та безіменних жучків, і квасне пиво, яке здебільшого не купують, а позичають ненадовго. Він намагався передати увесь цей образ словом «чудернацька», чи радше його найближчим відповідником у мові тробійців, що звучало як «та приємна незвичність дизайну, яку можна помітити у невеличких коралових хатинках пігмеїв-губкоїдів на півострові Орогай[11]». Від зусиль у нього голова пішла обертом. А гість тим часом продовжував:

— Мене звати Двоцвіт, — і простягнув руку, щоб привітатись. Решта компанії інстинктивно глипнула на його долоню, чи не лежить там, бува, ще одна монета.

— Приємно познайомитись, — сказав Ринсвінд. — Я — Ринсвінд. Послухайте, то був жарт. Це й справді круте місце.