Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— А Ленін є? — гостро сказав Володько.
— Ленін?
— Дай Боже! — перебив веселий Тараско. — Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
Володько подививсь на стіну. Образів на ній не було, а цар висів. У старих, з образу, рямцях. Володько пізнав портрет. Це зі школи, тільки обрізаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, і зуби його блищали від сміху.
— Потягнуть вас за нього, — сказав Володько.
— За царя? Ніколи! Таж це був цар усім. Ні? А Варшава не була під ним? Забув? Того!
До Володька присіла Ганка. Вона була напідпитку… Тараско заспівав: «Гей, куме, куме, добра горілка, вип'ємо, куме, ще й з понеділка!» Ганка йому підтягнула. За нею Никон, за Никоном інші. Всі тягнули грубими, сирими й п'яними голосами. Володько відчув, що п'яніє. Йому підсунули пісну, на олії смажену капусту, і він їв заржавілою, осібно для нього принесеною ложкою. Потім не видержав і сам заспівав. Ганка присунулась до нього зовсім близько. Очі її блищали. Вона обняла його за плечі й співала… Всі ці люди веселі й щасливі, їх тут повно. На лавицях, на ліжках, у запічку. Чоловіки й жінки, кілька дітей, Тараскові дочки й та сама Килинка, що її хоче взяти Никон, і Горпина, що колись за війни гуляла з капітаном, а тепер у короткій спідниці, у «тухлях» та довгих панчохах прибула на хрестини з міста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо. Справжня пані. Навіть коси підтяла. Володькові також добре. Всі його люблять, всі до нього п'ють, всі сміються. Перед ним вирує людська маса, і він між нею як свій, як одна цілість. Никон кілька разів намагався виправдуватись. Він тоді… Знаєш? Там, у панському саду? Він там, їй-Богу, не був. Він має свідків. Як почув, що Володька хочуть бити, він сказав: хлопці! Подуріли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й уже не міг спинитись… З поліції просто забрав хлопців і пішов… Але він туди не ходив… Їй-бо, ні!
Потім він ще говорив.
— Поїду, — каже, — звідсіль… Ну його к чорту. Минулої ночі хтось у Архипа вибрав з льоху бараболі, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрібні мені бараболі? Що я, жінку, дітей маю? — він лайнувся матюком і сплюнув…
— Володьку, — шептала з другого боку Ганка. — Проведеш мене?
Через голови Тараско подавав нову, гніду пляшку…
— Слухай! Кумо! Ганко… Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього… — То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, він брав і пив. Одну чарку, потім другу. А сам Тараско, ніби розчулився власною добротою, підсів до Володька.
— Тихо! Не кричіть! — умовляв його Володько. Він хотів звестися та йти.
— Нє! Досить мовчати! — кричав Тараско, схопив порожню пляшку і вимахував нею над головою. — Кричати буду! Хай чують всі! Нє, нє! Ще не підеш! Сиди!
— Піду, піду! Я вже йду! Йду! — він встав, а за ним встали інші. Ганка також встала. Тільки Никон сидів. Опустив голову на руку й сидів. Потім зненацька голосно заридав. Всі обернулися в його бік.
— Никоне! — вдарив міцно Володько по його плечах. — Баба ти?
Никон зірвався, вдарив міцно по столі кулаком, аж підскочили шклянки, і диким, п'яним голосом через плач заревів: — Не дозволю! Яке мають право мене робити злодієм? Я не крав! Не крав! Я нічого не крав! — Він гатив кулаком за кожним словом.
— П'яний, — добродушно проговорив Тараско. — Лиши його.
Володько дійсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворі дихнув свіжий, холодний вітрець, і стало краще. Але все-таки був п'яний. Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
— Ти тут? — Це Ганка. — Проведеш мене? Володько не відповів, пішов у сіни, знайшов Тараска, розпрощався й пішов.
— Чекай! — неголосно гукнула Ганка. — Не йди туди-Там болото. Сюдою.
Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав навмання, спотикався. Ніч зовсім темна, тільки зорі яскраво блищать. Ганка говорила, а Володько мовчав. Пройшли попівське подвір'я. Десь там під хлівом низьким голосом гавкав Казан. У кімнаті о. Клавдія світилося. Минули попівське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви. Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом вмовкла. Тільки дійшовши до свого городу, тихо сказала:
— Володьку. Чекай.
Тут він ішов наперед і на голос зупинився. Вона підійшла, взяла його руку.
— Володьку! Ти сердишся?
— Чого?
— Чого ж мовчиш?
— А що казати?
Вона взяла його другу руку. Зробилася рівна, ніби твереза. Мовчки дивилася в його очі, цілим тілом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рівно. Дивився так само на неї, а потім раптом обняв її й тісно, тісно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.