Чвара королів

Все ж їх покликав до себе лише один запах, а всі інші попереджали, що наближатися не треба. Він принюхався до диму, що летів за вітром. Люди, багато людей, багато коней. І вогонь, вогонь, вогонь. Немає на світі запаху небезпечнішого — він гірший навіть за гострий холодний запах заліза, з якого робляться людські пазурі та тверді шкури. Дим та попіл затьмарили очі; у небі він побачив великого крилатого змія, що ревів річкою полум’я. Він вишкірив зуби, але змій зник. Поза скелями високі вогні з’їдали зорі на небі.

Вогні тріщали всю ніч; одного разу почувся гучний грім та тріск, від якого під ногами аж земля підстрибнула. Собаки гавкали та скиглили; коні іржали з жаху. Ніч роздирало виття — виття людської зграї, лемент страху, дике волання, сміх та вереск. Немає звіра, галасливішого за людину. Він нашорошив вуха і дослухався; тим часом його брат гарчав на кожен звук. Вони удвох никали під деревами, а смолистий вітер сипав з неба попелом та жаринами. З часом вогні почали згасати, а потім і геть зникли. Того ранку сонце на небі зійшло сіре та димне.

Тільки тоді вони вийшли з-під дерев і почали повільно скрадатися полями. Його брат біг поруч, зачарований запахами крові та смерті. Вони мовчки проминули барлоги, які люди збудували з дерева, зілля та грязюки. Багато з них згоріли, багато — зруйнувалися, а деякі стояли, наче нічого не трапилося. Але живої людини ніде не було ані виду, ані запаху. Гайворони вкривали тіла щільною ковдрою, проте злетіли у повітря з вереском, почувши наближення їх з братом. Дикі собаки теж сахалися геть, зачувши їх.

Під великими сірими скелями голосно помирав кінь, намагаючись підвестися на зламаній нозі й видаючи болючий вереск, коли падав. Брат закружляв навколо, а потім вирвав йому горлянку; кінь слабенько хвицьнувся і закотив очі. Коли він наблизився до туші, брат клацнув на нього зубами і поклав вуха; за це він дав йому ляпаса передньою лапою та вкусив за ногу. Вони удвох узялися битися у траві, грязюці та попелі коло мертвого коня; нарешті брат перекотився на спину і здався, підібгавши хвоста. Ще раз вкусивши за обернуте догори горло, він поїв коня і дав поїсти братові, а тоді вилизькав кров з його чорного хутра.

До того часу на нього вже наповзало темне місце — дім шепоту, де всі люди були сліпі. Він відчував на собі холодні пальці того місця. Кам’яний запах ліз йому до носа, шепотів та лоскотав. Він спробував опиратися виклику, бо не любив темряви. Він — вовк, мисливець, підкрадач і убивця. Його місце — серед братів та сестер у глухих лісах, на волі, під зоряним небом. Він сів на хвоста, задер голову і завив. «Не піду», волав він. «Я — вовк, я не піду.» Але темрява почала густішати, аж доки не вкрила очі, не заповнила носа і не заткнула вуха. Він більше не міг бачити, нюхати, чути, бігати; сірі скелі зникли, зник мертвий кінь, зник його брат. Усе стало чорним та нерухомим, чорним та холодним, чорним та мертвим, чорним…

— Бране, — тихо прошепотів голос. — Бране, повертайся. Негайно повертайся, Бране. Бране!…