Амадока

Ні, мені не погано, — відповіла Романа, тіло якої досі перебувало у стані вільного падіння. — Ні-ні, що ви. Мені не погано. Може, тільки зовсім трішки.

Чоловік поглянув на неї зі співчуттям і продовжив:

Я тоді спеціяльно приїздив до Києва, — сказав він. — Спеціяльно, щоб ходити до вашого Архіву. Я читав листи Петрова до Софії Зерової, пам’ятаєте? — і він кивнув на могилу.

Романа невпевнено хитнула головою.

Ні, вибачте, я вас не пригадую. Не ображайтеся, — сказала вона дуже тихо, навіть трохи начебто ніяковіючи. — Просто до Архіву ходить так багато людей, багато різних дослідників. Ми там зберігаємо стільки документів, стільки важливих щоденників, рукописів різних відомих культурних діячів. Я просто не здатна запам’ятати всіх.

О, звичайно! — було видно, що Чоловік не ображається. — Але Петров вас, очевидно, також цікавить, — він кивнув на могилу.

Так, я люблю його літературну творчість, — сказала Романа. — Особливо «Дівчинку з ведмедиком». А ви… Можна вас запитати? Чому вас зацікавили його листи? Ви зовсім не схожі на науковця.

Чоловік засміявся.

Я військовий, — сказав він. — Хоча в старших класах школи мріяв стати філософом. Дід виплекав у мені потребу розмовляти про книжки і буденні спостереження, міркувати вголос і сперечатись, не підвищуючи голосу. Ми розмовляли з ним щодня, багато годин поспіль. Згодом він переконав мене, що слова не допоможуть змінити історію.

Він перевів подих і продовжив: мені хотілося прочитати листи Петрова, бо я сподівався, що вони допоможуть мені збагнути дещо про мого діда.

Мій дід, — охоче продовжував Чоловік, — був партійним цензором, поки ще жив тут, у Києві. Через нього проходило багато листів, зокрема — різних неблагонадійних елементів. Але він трохи проштрафився, і його вислали на схід, до Маріуполя 1956-го, заборонивши навіть носа потикати до Києва. Його покарали не дуже суворо, бо він був героєм війни, нагороджений «Золотою зіркою», орденами «За бойові заслуги» і «За перемогу над Німеччиною», учасником боїв в околиці Сандомира і форсування Одеру, начальником політвідділу 1-го артилерійського корпусу прориву Резерву Головного командування 1-го Українського фронту — і там, у Маріуполі, його зробили парторгом на меткомбінаті Ілліча. Я, можна сказати, народився там, на цьому комбінаті, — і Чоловік, роззявивши рота в подобі сміху, показав свої гарні імпланти.

Вже перед смертю, коли дід тяжко хворів, йому дозволили лікуватись тут, у Києві, — вів далі Чоловік, хоча Романі складно було утримувати увагу на його розповіді. — Я приїздив його навідати, і він зізнався мені, що причиною покарання став його невинний злочин, якого він сам не міг пояснити: він цупив деякі з листів. Він казав мені, що непоясненним чином прив’язався до тих листів і до самих людей, які їх писали. Що він не знав їх особисто і ніколи не хотів познайомитись, але чомусь відчував себе причетним до їхніх доль, відчував із ними тісний зв’язок і з деякими листами просто-таки не міг розлучитись. У 1956-му цей його переступ виявили, і діда покарали. Хоча я думаю, в результаті це покарання вийшло нам усім на користь. Батько народився вже в Маріуполі. Я не уявляю свого життя іншим.