Кров на снігу

— То що ж воно за річ така?

— Так, що ж воно за річ така?

— Даніель Гофман помирав. Ти знала про це, правильно? І про те, що Бенжамен Гофман стане його наступником?

Вона знизала плечима.

— Тут ти мене маєш такою, яка я є.

— Такою, що дурить, кого треба дурити, і не терзається докорами сумління, тягнучись до грошей і влади?

Коріна різко підвелась і підійшла до вікна. Подивилась додолу, на вулицю. Запалила сигарету.

— За винятком твого припущення щодо браку докорів сумління, все більш-менш так і є, — сказала вона. Я прислухався. Стояла тиша. Я зрозумів, що вже за північ, що вже надходить переддень Різдва.

— Ти просто подзвонила йому? — запитав я.

— Я пішла до нього в крамницю.

— І він погодився прийняти тебе?

Я бачив силует її обличчя з витягнутими губами проти вікна, коли вона видихнула дим.

— Він чоловік. Такий самий, як решта чоловіків.

Я подумав про тіні за матовим склом. Синець у неї на шиї. Він був свіжий. Наскільки сліпим можна бути? Побої. Рабська покора. Приниження. У такий спосіб вона цього жадала.

— Рибалка одружений. Що ж він тобі запропонував?

Вона стенула плечима.

— Нічого. Наразі. Але він запропонує.

Її правда. Проти вроди не попреш.

— У тебе був такий вражений вигляд, коли я повернувся додому, не тому, що я поранений, а тому, що я живий.

— І одне, і також інше. Ти не думай, Улаве, буцімто я не маю до тебе жодних почуттів. Ти був гарним коханцем, — коротко хихикнула вона. — Спершу я не думала, що ти в собі це маєш.

— Маю що?

Вона у відповідь лише посміхнулась. Посмоктувала свою сигарету. Кінчик цигарки світився червоним у напівтемряві. І мені спало на думку, що хтось унизу, на вулиці, подивившись на це вікно, може вирішити, що бачить пластикову рурку — імітацію свічки, покликану створити різдвяну атмосферу затишку і сімейного щастя. І той хтось міг би собі уявити, наче люди тут нагорі мають усе, що я свого часу так хотів мати, буцім люди тут нагорі живуть таким життям, яким людям належить жити. Я не знаю. Але припускаю, про щось таке я мав би тоді думати.

— Маю що? — повторив я запитання.

— Владність. «Мій король».

— «Мій король»?

— Так, — засміялась вона. — Мені вже здавалось, я маю тебе зупинити на якийсь час.

— Про що ти говориш?

— Про оце, — сказала вона, стягнувши комір блузки до плеча і демонструючи синець.

— Я не робив цього.

Вона завмерла, не донісши сигарету до рота, і глянула на мене підозріливо.

— Не ти? То, може, я сама собі заподіяла?

— Кажу тобі, я цього не робив.

Вона поблажливо розсміялась.

— Облиш, Улаве, цього не треба соромитись.

— Я не вдарив би жінку!

— Визнаю, тебе складніше було б на таке підбурити. Але тобі сподобалось душити. Після того як я тебе розпалила, тобі це припало до смаку по-справжньому.

— Ні!

Я затулив собі вуха долонями. Я бачив, як ворушаться її губи, але нічого не міг чути. Не варто було й слухати. Тому що це не відповідало розвитку подій в романі. Ніколи так не складалося.