Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Натомість очі цієї жінки лякали. Вони усміхалися, тільки усмішка не була ні веселою, ні лагідною. В очах Романа спостерігала біль, і переляк, і загубленість, і жорстокість. Вираз, притаманний людям, які довго, впродовж багатьох годин і днів терплять біль. Він лунає на тлі безперервною нав’язливою мелодією. Або виходить на перший план, і приголомшує, і затоплює собою геть усе інше.
Було видно, що ця жінка з професорової фотокартки терпить біль. Що вона витримує його, але не може до нього звикнути. Що вона навіть йому радіє, бо він їй добре знайомий, вона знає всі його вигини й западини, він поєднує її тіло з навколишнім світом. Романа придивлялась до фотокартки, і їй ставало очевидно, що ця жінка прагне болю. Що це єдиний спосіб, у який вона звикла відчувати. Що це найзрозуміліший спосіб жити, який їй довелося затямити.
Романа знала, що ім’я цієї жінки — Зоя. Вона була професоровою пацієнткою. Одного дня вона прийшла до нього на прийом і попросила змінити їй зовнішність.
Професор так і сказав: — Я вперше в житті бачив таку жінку. Вона сіла навпроти мого столу, я дивився на її коліна, що стриміли з-під вузької спідниці, яка трохи підскочила на стегнах. Я, не бажаючи цього, простежив поглядом за нижнім краєм цієї спідниці, в тісний проміжок між стиснутими ногами. Вона зауважила мій погляд і потерла ногою об ногу — ніби від холоду чи від зніяковіння. Але я одразу, ще навіть не поглянувши їй в очі, відчув, що не контролюю ситуацію.
За мить я звів погляд на її непроникне обличчя. Жодного натяку на зваблювання. Бездоганна стриманість. Ніби її ноги в тонких колготках жили своїм відокремленим життям, продовжуючи шурхотіти одна об одну, продовжуючи ледь помітно соватися від некерованого нетерпіння, млости, гарячої напруги, що не давала її стегнам розслабитися. Жінка торкнулася долонею литки і ніжно її погладила. Пасмо волосся впало їй на щоку, як театральна куліса. Рука повільно поповзла напнутим м’язом до самої кісточки, окреслюючи хвилясту лінію. Я бачив це периферійним зором, не відводячи тепер погляду від її обличчя. Ми ще навіть не заговорили. Я дивився на неї здивовано і запитально. Але і в її очах, які єдині на цьому закам’янілому обличчі могли щось пояснити, прочитувалися запитання й подив. Ніби це не вона прийшла до мене, а я її до себе покликав.
Я вас слухаю, — промовив нарешті я, несподівано виявивши, що мені перехопило горло і мій голос тремтить.
Я хочу змінити зовнішність, — сказала вона, не змигнувши й оком.
Навіщо? — запитав я.
Вона дивилася на мене прямим поглядом і не відповідала.
Навіщо? — повторив я своє запитання. — Ви дуже красива жінка. Хіба ви цього не знаєте?
Я встав з-за столу і наблизився до неї. Цей рух, який я виконував десятки разів за день — наблизитися до пацієнта, визначити зони його вад, глибину і катастрофічність деґрадації, власні шанси вплинути на жорстокість Природи, — давався мені нескінченно тяжко. Я ніби прогрібав крізь тужавість сну. Тіло жінки не підпускало мене до себе.
Поки я оглядав її профіль, найдосконаліший профіль, який мені доводилось бачити у житті, поки я, хвилюючись, як юнак перед можливістю отримати перший поцілунок, опускався поглядом уздовж її шиї, аж у круглий вираз трикотажного светра, вона сиділа нерухомо, навіть, здавалося, не дихаючи. Така старанна, зібрана — всім своїм виглядом демонструючи, як хоче мені допомогти, як намагається мені не заважати.
Будь-кого іншого з пацієнтів я попросив би скинути одяг і оглянув би тіло. Може, їй ідеться про тіло. Може, у неї негарна форма грудей. Може, розтяжки на животі. Може, шрам від апендициту. Може, вона прагне позбутись котроїсь із цих популярних вад.
Але я не міг попросити її роздягнутись. Це здавалося немислимим. Це одразу засвідчило б геть усе. Оголило б мій мозок і інші члени. Хоча ще десять хвилин тому ми одне одного не знали. І ось я почувався ґвалтівником.
Я не розумію, — сказав я їй, заховавшись знову за барикадою власного столу. — Я не розумію, що саме ви хочете змінювати. З вами все дуже добре. Висота вашого чола дорівнює довжині носа й відстані від носа до підборіддя. Ширина носа в зоні ніздрів дорівнює відстані між очима. Довжина губ дорівнює лінії, проведеній униз від середини райдужки ока. Внутрішній і зовнішній куточки ваших очей розташовано на одній лінії. Три зони вашого обличчя абсолютно пропорційні. У вас матова шкіра тілесного кольору, жовтуватий відтінок тканин. Шкіра пружна, пори чисті та звужені, зморшки проявлені менше, ніж зазвичай це буває у жінок вашого віку. Я не розумію, що саме і навіщо ви хочете змінювати.