Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Альтернативная история » Який чудесний світ новий!
Який чудесний світ новий! - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Який чудесний світ новий!

Электронная книга - «Який чудесний світ новий!». Краткое содержание книги:

У своєму шедеврі «Який чудесний світ новий!» Олдос Гакслі представив похмуру сатиричну візію утопічного майбутнього, в якому людей генетично продукують, фармацевтично анестезують і ретельно контролюють для пасивного служіння панівному ладу і «всезагальному благу». Книга, яка захоплювала і жахала не одне покоління читачів, залишається й дотепер на диво актуальною своїми застереженнями і пророцтвами, що збуваються і стають життєвими реаліями сучасного світу.
1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 52
Перейти на страницу:

—  Чому ти думаєш, що це потрібно... – почала було Леніна, але так і не закінчила це речення. В її голосі звучала нотка роздратування. Коли хтось нахиляється до когось, дедалі ближче і ближче, розтуливши вуста, а той телепень раптово зривається на ноги, і ви опиняєтеся зі своїми розтуленими вустами перед пусткою, ну, тоді, попри те, що у вашій кровоносній системі циркулює півграмульки соми, ви маєте серйозні підстави для роздратування.

—  У Малпаїсі, – почав незв’язно бурмотіти Дикун, – треба було принести шкуру гірського лева... тобто якщо ви мали намір з кимось одружитися. Або принаймні вовка.

—  В Англії немає левів, – майже огризнулася Леніна.

—  А навіть якби й були, – неочікувано презирливо й обурено зронив Дикун, – то їх би вбивали, мабуть, з гелікоптерів, якимось отруйним газом абощо. Я цього не робитиму, Леніно. – Він розпрямив плечі, наважившись подивитися на неї, і зіткнувся з поглядом, у якому світилося роздратування й цілковите нерозуміння. – Я зроблю все, що завгодно, – вів далі він розгублено й дедалі незв’язніше. – Все, що ви скажете. Розвага часом тягарем буває... розумієте. Але труд стає відрадою[19]. Ось що я відчуваю. Тобто я міг би підмітати підлогу, якби ви цього забажали.

—  Але в нас тут є пилососи, – цілком розгубилася Леніна. – Це непотрібно.

—  Звичайно, що непотрібно. Але шляхетність міцніє в скруті[20]. А я б хотів зміцнити щось шляхетно. Невже ви не розумієте?

—  Але ж якщо тут є пилососи...

—  Річ не в цьому.

—  І їх використовують напівдебільні епсилони, – вела вона далі, – чому тоді, справді, чому?

—  Чому? Але ж заради вас, для вас. Щоб показати, як я...

—  І що спільного мають ті пилососи з левами...

—  Показати, як безмежно...

—  А леви з тим, що ти радий бачити мене... – Вона дратувалася дедалі більше й більше.

—  Як я вас люблю, Леніно, – вимовив він мало не в розпачі.

Кров, ця ознака раптового внутрішнього піднесення, прилинула до Леніниних щічок.

—  Це правда, Джоне?

—  Але я не хотів у цьому зізнаватися, – вигукнув Дикун, розпачливо стискаючи руки. – Не раніше, ніж... Послухайте, Леніно; в Малпаїсі люди одружуються.

—  Що роблять? – В її голосі знову відчулося роздратування. Що він таке несе?

—  Назавжди. Вони обіцяють одне одному завжди жити разом.

—  Яке жахіття! – Леніна була просто приголомшена.

—  Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду[21].

—  Що?

—  От і Шекспір про це пише. «Якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий[22]...»

—  Заради Форда, Джоне, що ти таке несеш? Я не можу зрозуміти жодного твого слова. Спочатку ти говориш про пилососи, тепер про вінок. Ти доводиш мене до нестями. – Вона зірвалася на ноги і, немовби побоюючись, що він від неї втече не тільки у своїх фантазіях, але й у реальності, схопила його за руку. – Дай мені пряму відповідь: подобаюсь я тобі чи ні?

На мить запала тиша; а тоді ледь чутно він вимовив:

—  Я вас люблю понад усе на світі.

—  Чому ж ти цього зразу не сказав? – вигукнула вона з таким розпачем, що аж увіп’ялася своїми гострими нігтями в шкіру його зап’ястка. – Замість того, щоб пороти якусь гарячку про вінки, пилососи й левів, примушуючи мене цілими тижнями страждати і не знаходити собі місця.

Вона відпустила його руку, сердито відштовхнувши її від себе.

—  Якби ти мені так не подобався, – буркнула вона, – я б дуже на тебе розгнівалася.

І раптом вона обвила руками його шию; він відчув на своїх губах її м’які вуста. Такі неймовірно м’які, такі теплі й наелектризовані, що він не міг одразу не згадати про обійми в «Трьох тижнях у гелікоптері». О-ох! о-ох! стереоскопічної блондинки і а-ах! напрочуд реального арапа. Жахіття, жахіття, жахіття... він спробував вивільнитися з обіймів; але Леніна ще міцніше обвила його руками.

—  Чому ти цього не сказав? – прошепотіла вона, дивлячись на нього. Її очі світилися ніжним докором.

—  Повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих, – сумлінно й поетично продекламував він, – ніколи не здолають обернути мою любов на хіть[23]. Ніколи, ніколи! – наголосив Джон.

—  Дурненький хлопчику! – відказала вона. – Я так тебе жадала. А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не сказав?..

—  Але ж, Леніно... – почав він протестувати, і вона відразу ж розплела свої руки й відступила від нього на крок, тож він на якусь мить повірив, що вона зрозуміла його невисловлений натяк. Та коли вона розстібнула свій білий шкіряний патронташ-кулішницю, а тоді акуратно повісила його на спинку стільця, він запідозрив свою помилку.

—  Леніно! – боязко повторив він.

Вона піднесла руку до своєї шиї, а тоді смикнула нею вниз, і її біла матроска розчахнулася навпіл; його підозра загусла й обернулася в явний, надто явний і безперечний факт.

—  Леніно, що ви робите?

Смик, смик! Її відповідь була мовчазна. Розкльошені штани лежали вже на підлозі. Її панталончики на блискавці були блідо-рожевого кольору. На грудях у неї висів золотистий символ «Т» архігромадського співця.

«Бо перса їх біленькі, що до себе з віконця заґратованого ваблять цікаві погляди чоловіків[24]...» Ці наспівні, лункі, магічні слова робили її вдвічі загрозливішою, вдвічі спокусливішою. Які м’які, але які пронизливі! Вони впивалися в мозок, наче бур, позбавляючи рішучості. «Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь, а ні23...»

Смик! Округла рожевість розчахнулася, немовби акуратно розрізане яблуко. Помах рук, піднімання вгору спочатку правої ступні, а тоді лівої: і ось уже панталончики лежали нерухомо на підлозі, неначе кулька, з якої випустили повітря.

Ще й далі залишаючись у туфлях і шкарпетках, а також у недбало зсунутій набакир білій шапочці, вона підступила до нього.

—  Любий. Любесенький! Якби ж то ти сказав це раніше! – Вона простягла до нього руки.

Але замість того, щоб теж вигукнути: «Люба!» – і простягнути до неї свої руки, Дикун нажахано відсахнувся, замахавши руками, немовби намагаючись відлякати якусь непрохану й небезпечну тварину. Чотири кроки назад, а далі була стіна, до якої він розпачливо притулився спиною.

—  Солоденький! – мовила Леніна, обвиваючи його руками за плечі і тулячись до нього своїм тілом. – Обніми мене, – звеліла вона. – Стискай мене, котику, й не відпускай. – Вона також могла декламувати віршики, знала слова, які співалися, мов заклинання, під барабанний бій. – Цілуй мене, – вона заплющила очі й почала шепотіти, немов уві сні, – цілуй мене, хай я потраплю в рай. Міцніше, солодкий, мене пригортай...

Дикун схопив її за зап’ястя, відірвав її руки зі своїх плечей і різко відштовхнув її назад.

—  Ой, мені боляче, ти мене... ох! – Вона раптом замовкла. Від жаху вона навіть забула про біль. Розплющивши очі, вона побачила його лице... ні, не його, бо це було бліде і спотворене обличчя якогось нестямного незнайомця, що аж пересмикувалося від несамовитої й незбагненної люті. Вона приголомшено прошепотіла: – Що сталося, Джоне? – Він не відповідав, утупившись в неї цими своїми скаженими очима. Руки, що тримали її зап’ястя, тремтіли. Він важко й уривчасто дихав. Вона вже була напівпритомна від жаху і тут почула, як заскреготіли його зуби. – Що сталося? – мало не заверещала вона.

вернуться

19

РОЗВАГА ЧАСОМ ТЯГАРЕМ БУВАЄ,

А ТРУД СТАЄ ВІДРАДОЮ;

ШЛЯХЕТНІСТЬ МІЦНІЄ В СКРУТІ;

СКРОМНА ПОВЕДІНКА ПРИВОДИТЬ

ДО ЗБАГАЧЕННЯ ДУШІ.

«Буря». Дія третя, сцена 1., пер. Микола Бажан.

вернуться

20

ПРОНЕСТИ ПЛОМІНЬ ЩИРОГО КОХАННЯ,

ОНОВЛЮЮЧИ НИМ ПОСТІЙНО ВРОДУ.

«Троїл і Крессіда». Дія третя, сцена 2., пер. Микола Лукаш.

вернуться

21

АЛЕ ЯКЩО, НЕ ДОЧЕКАВШИСЬ ШЛЮБУ,

ТИ РОЗПЛЕТЕШ ЇЇ ВІНОК ДІВОЧИЙ, -

ТОДІ НЕБЕСНОГО БЛАГОСЛОВЕННЯ

НЕ ЖДИ СВОЄМУ ШЛЮБОВІ.

«Буря». Дія четверта, сцена 1., пер. Микола Бажан.

вернуться

22

ТАК ТИ ПОВІР, ЩО НІ НАГОДА ЗРУЧНА,

НІ МЛА ПЕЧЕР, НІ ЗВАБА ДУХІВ

ЗЛИХ НІКОЛИ НЕ ЗДОЛАЮТЬ ОБЕРНУТИ

МОЮ ЛЮБОВ НА ХІТЬ, ЩОБ ГЕТЬ

ПОТЬМАРИВСЬ ОТОЙ ПРЕКРАСНИЙ

І СВЯТКОВИЙ ДЕНЬ...

«Буря». Дія четверта, сцена 1., пер. Микола Бажан.

вернуться

23

ХАЙ НЕ ЗВОРУШУЮТЬ У ТЕБЕ СЕРЦЕ,

БО ПЕРСА ЇХ БІЛЕНЬКІ, ЩО ДО СЕБЕ

З ВІКОНЦЯ ЗАГРАТОВАНОГО ВАБЛЯТЬ

ЦІКАВІ ПОГЛЯДИ ЧОЛОВІКІВ,

НЕ ВПИСАНІ ДО КНИГИ СПІВЧУТТЯ...

«Тімон Афінський». Дія четверта, сцена 3., пер. Василь Мисик.

вернуться

24

ТИ СТЕРЕЖИСЬ, ПИЛЬНУЙ СВОЄЇ КЛЯТВИ,

НЕ ДАЙ СВАВОЛІ ПУСТОЩАМ ЛЮБОВНИМ,

БО НАЙСИЛЬНІШІ КЛЯТВИ, МОВ СОЛОМА,

У ПОЛУМЕНІ ПРИСТРАСТІ ЗГОРЯЮТЬ,

ОТОЖ ШАНУЙСЬ; А НІ – ТО

ПОПРОЩАЙСЯ З ОБІЦЯНИМ

«Буря». Дія четверта, сцена 1., пер. Микола Бажан.

1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 52
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)