Який чудесний світ новий!

—  Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду[21].

—  Що?

—  От і Шекспір про це пише. «Якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий[22]...»

—  Заради Форда, Джоне, що ти таке несеш? Я не можу зрозуміти жодного твого слова. Спочатку ти говориш про пилососи, тепер про вінок. Ти доводиш мене до нестями. – Вона зірвалася на ноги і, немовби побоюючись, що він від неї втече не тільки у своїх фантазіях, але й у реальності, схопила його за руку. – Дай мені пряму відповідь: подобаюсь я тобі чи ні?

На мить запала тиша; а тоді ледь чутно він вимовив:

—  Я вас люблю понад усе на світі.

—  Чому ж ти цього зразу не сказав? – вигукнула вона з таким розпачем, що аж увіп’ялася своїми гострими нігтями в шкіру його зап’ястка. – Замість того, щоб пороти якусь гарячку про вінки, пилососи й левів, примушуючи мене цілими тижнями страждати і не знаходити собі місця.

Вона відпустила його руку, сердито відштовхнувши її від себе.

—  Якби ти мені так не подобався, – буркнула вона, – я б дуже на тебе розгнівалася.

І раптом вона обвила руками його шию; він відчув на своїх губах її м’які вуста. Такі неймовірно м’які, такі теплі й наелектризовані, що він не міг одразу не згадати про обійми в «Трьох тижнях у гелікоптері». О-ох! о-ох! стереоскопічної блондинки і а-ах! напрочуд реального арапа. Жахіття, жахіття, жахіття... він спробував вивільнитися з обіймів; але Леніна ще міцніше обвила його руками.

—  Чому ти цього не сказав? – прошепотіла вона, дивлячись на нього. Її очі світилися ніжним докором.

—  Повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих, – сумлінно й поетично продекламував він, – ніколи не здолають обернути мою любов на хіть[23]. Ніколи, ніколи! – наголосив Джон.

—  Дурненький хлопчику! – відказала вона. – Я так тебе жадала. А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не сказав?..

—  Але ж, Леніно... – почав він протестувати, і вона відразу ж розплела свої руки й відступила від нього на крок, тож він на якусь мить повірив, що вона зрозуміла його невисловлений натяк. Та коли вона розстібнула свій білий шкіряний патронташ-кулішницю, а тоді акуратно повісила його на спинку стільця, він запідозрив свою помилку.

—  Леніно! – боязко повторив він.

Вона піднесла руку до своєї шиї, а тоді смикнула нею вниз, і її біла матроска розчахнулася навпіл; його підозра загусла й обернулася в явний, надто явний і безперечний факт.

—  Леніно, що ви робите?

Смик, смик! Її відповідь була мовчазна. Розкльошені штани лежали вже на підлозі. Її панталончики на блискавці були блідо-рожевого кольору. На грудях у неї висів золотистий символ «Т» архігромадського співця.

«Бо перса їх біленькі, що до себе з віконця заґратованого ваблять цікаві погляди чоловіків[24]...» Ці наспівні, лункі, магічні слова робили її вдвічі загрозливішою, вдвічі спокусливішою. Які м’які, але які пронизливі! Вони впивалися в мозок, наче бур, позбавляючи рішучості. «Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь, а ні23...»

Смик! Округла рожевість розчахнулася, немовби акуратно розрізане яблуко. Помах рук, піднімання вгору спочатку правої ступні, а тоді лівої: і ось уже панталончики лежали нерухомо на підлозі, неначе кулька, з якої випустили повітря.

Ще й далі залишаючись у туфлях і шкарпетках, а також у недбало зсунутій набакир білій шапочці, вона підступила до нього.

—  Любий. Любесенький! Якби ж то ти сказав це раніше! – Вона простягла до нього руки.

Але замість того, щоб теж вигукнути: «Люба!» – і простягнути до неї свої руки, Дикун нажахано відсахнувся, замахавши руками, немовби намагаючись відлякати якусь непрохану й небезпечну тварину. Чотири кроки назад, а далі була стіна, до якої він розпачливо притулився спиною.

—  Солоденький! – мовила Леніна, обвиваючи його руками за плечі і тулячись до нього своїм тілом. – Обніми мене, – звеліла вона. – Стискай мене, котику, й не відпускай. – Вона також могла декламувати віршики, знала слова, які співалися, мов заклинання, під барабанний бій. – Цілуй мене, – вона заплющила очі й почала шепотіти, немов уві сні, – цілуй мене, хай я потраплю в рай. Міцніше, солодкий, мене пригортай...

Дикун схопив її за зап’ястя, відірвав її руки зі своїх плечей і різко відштовхнув її назад.

—  Ой, мені боляче, ти мене... ох! – Вона раптом замовкла. Від жаху вона навіть забула про біль. Розплющивши очі, вона побачила його лице... ні, не його, бо це було бліде і спотворене обличчя якогось нестямного незнайомця, що аж пересмикувалося від несамовитої й незбагненної люті. Вона приголомшено прошепотіла: – Що сталося, Джоне? – Він не відповідав, утупившись в неї цими своїми скаженими очима. Руки, що тримали її зап’ястя, тремтіли. Він важко й уривчасто дихав. Вона вже була напівпритомна від жаху і тут почула, як заскреготіли його зуби. – Що сталося? – мало не заверещала вона.