Глибоко під водою

Чоловік і син Лорен спали як немовлята, але Лорен прокинулася. У кабінеті внизу вона сіла за стіл свого чоловіка, поставивши біля ліктя пляшку улюбленого чоловікового віскі. Вона випила чарку й вирвала аркуш із записника. Випила другу, і ще, але сторінка залишалася порожньою. Вона навіть не могла вирішити, як звернутися до нього: «дорогий», здавалося, зневажливим, а «найдорожчий» — фальшивим. Із майже порожньою пляшкою і досі порожньою сторінкою вона вийшла під зливу.

Її кров була густа від напою, горя і гніву. Вона прямувала до затону. Село було безлюдне, віконниці зачинені. Невидима і спокійна, вона вилізла по слизькому багні на скелю. Вона чекала. Вона чекала, що хтось прийде, вона молилася, щоб людина, в яку вона закохалася, якимось дивом дізналася б, дивовижно відчула її розпач і прийшла врятувати її від себе самої. Але голос, який до неї долинув, який панічно її гукав, був не той, який вона хотіла почути.

Тож вона сміливо підійшла до обриву із широко розплющеними очима — і кинулася вперед.

Вона могла бачити його, і ніяк не могла знати, що її синок був там, на узліссі.

Вона ніяк не могла знати, що його розбудили крики батька і звук відчинених дверей, тож він встав і побіг униз сходами і вийшов у шторм босоніж, лише в тонкій бавовняній піжамі на худеньке тіло.

Шон побачив, як батько сів у машину і гукав матір. Патрік повернувся, крикнув синові, щоб той ішов додому. Він підбіг до нього, схопив його грубо за руку, смикнув, зваливши з ніг, і спробував затягти його назад до будинку. Але хлопчик благав: будь ласка, будь ласка, не залишай мене тут!

Патрік пом’якшав. Він схопив сина в оберемок і відніс його до машини, пристебнув на задньому сидінні, де Шон зіщулився, злякано і не розуміючи, що відбувається. Він щільно стулив очі. Вони поїхали до річки. Батько поставив машину на мості й сказав синові: почекай. Чекай тут. Але було темно, і дощ на даху автомобіля стукотів, як кулемет, і Шон не міг позбутися відчуття, що в машині сидить хтось іще, він чув його нерівне дихання. Тож він вийшов з машини і побіг, спотикаючись на кам’яних сходах і падаючи в багнюку, навпомацки крізь темряву, під дощем до затону.

Потім, у школі, ходила чутка, ніби він бачив це — він був хлопчиком, котрий бачив, як його мати кинулася зі скелі назустріч смерті. Це була неправда. Він нічого не бачив. Коли він дійшов до затону, його батько був уже у воді, поплив. Він не знав, що робити, тому повернувся і сів у тіні дерев, спиною до міцного стовбура, щоб ніхто не міг підкрастися до нього ззаду.

Здавалося, він сидів там дуже довго. Тепер, згадуючи, Шон думає, чи не заснув він тоді, хоча посеред темряви, шуму і страху то було малоймовірно. Він пам’ятав лише жінку, яка йшла до них — Джинні з поліцейського відділку. Вона несла ковдру й ліхтар, і вона відвела його на міст, напоїла солодким чаєм, і вони там чекали батька.