Закляття відьмака

І небіж, який завжди сперечався зі своїм дядьком або оправдувався, слухав його цього разу уважно і шанобливо. Дядько був після бесіди переконаний, що небіж зрештою взявся за розум і з нього будуть люди. Коли ще Климентас був підлітком і дядько Симас робив йому напучування, то він його слухав для годиться, весь час по-дурному всміхаючись. Коли виріс, та налився силою, і спробував її у кількох кулачних бійках, і вийшов з них переможцем, то вже нахабно дивився на дядька з-під лоба і на все відповідав: «То ви, а то я…» Цього разу дядько Симас прикликав його до себе ще минулого дня. І Климентас цілий день просидів, чекаючи дядька. Так передали Симасу його вірні слуги. Сидів у світлиці, переглядав один з дядькових скарбів — збірку старовинних книг. Дядько їх не читав. Але любив і сам переглядати, і гостям показувати. Був Климентас, кажуть, дуже чемний і нікуди свого носа не встромляв, не зирив на ключницю. Симасу доказали про це всі окремо. І татарочка Роуза, і молодиця, і воротар, і кучерявий, чорновидий вояк, і довготелесий Йонас. Тільки один не доносив ні на кого — це кухар Тимко. Йонас, його предалекий бідний родич, натякнув, що треба було б кухаря зробити вивідувачем, бо він по місту скрізь ходить, і на торжищах, і біля рибалок, і в шинках, і коло млинів, аби він розповідав, де що чути, де що говориться.

— Йонасе, мій дорогий брате! Не треба мені його мати у вивідувачах. Найкраще, якщо він у мене буде добрим кухарем. Якщо ж він буде добрим соглядатаєм, а поганим кухарем — будете ви у мене або голодні, або кишками мучитись. А так від того часу, як він у мене, в кого хоч раз відрижка була?