Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Якраз на травневі свята Ром поспішав додому від друзів. Ішов собі безжурно, теплого травневого ранку мимо «Сайгону», в якому вони зазвичай гуляли — бо йшлося про величезні простори школи-інтернату з садками, спортивними майданчиками, здичавілим густим парком з ялинами — як раптом у яскравому світлі назустріч побачив неземне диво. Аж кров гаряче застукотіла у скронях.

Легко і зовсім безшумно, ледь зісторонившись на край асфальту — завузької для двох стежини — повз Рома прослизнула гнучка і світла дівоча постать. Тільки й запам'ятав він, зовсім зторопілий з того дива, що плавну швидку ходу, пасмо золотавого волосся, струнке тіло і ніжні риси обличчя. Не бачив навіть, які у того дівчати очі. Коли, за якусь мить, озирнувся — її вже ніде не було. Щезла у світлому травневому розмаїтті, неначе привиділась у буянні весни. А може, просто завернула за ріг кварталу.

Збитий зі звичного настрою тим видінням, Роман дійшов аж додому і вже почав збиратися на «майовку», бо десь за годину весь гурт зі Зосею, Жориком, руром вирушав до лісу із шашликами.

Коли, зрештою, зрозумів, що ж то було насправді.

Як тільки це сталось, Ром чи не вперше в житті відчув, як взялася тугою, заквилила його душа: не побачиш більше, не знайдеш… Якби Ром знав, що те диво, яке й не помітивши, ввірвалося в його життя, в силі завдавати болю знову і знову — він, може, і не став би його шукати. Але, водночас, воно обіцяло так багато, що бажання тому противитись не було зовсім. Та й доля все’дно вирішує по-своєму.

Ром повернувся до «Сайгону» й об'їздив усі вулиці навкруги, проте дівча не знайшов. Але ж — доля!

Того ж дня пообіді вони поїхали на велосипедах і «дирчиках» до самого Хлипнівського лісу (діди казали, що саме там колись збирались полки гайдамаків). Вузенька стежка зміїлась через вузлувате коріння, поміж величезних червоних сосен донизу, до самого Тікича, і нею галасливим гуртом спускались до річки. Там, серед височенних сосен, надибали велику, заплямовану сонцем галяву, і в тому червонястому й світлому від соснових тіл просторі, наскрізь пронизаному товстими сонячними променями, що в них повільно піднімались клапті м'якого павутиння та веселились великі й дрібні мошки, граціозні бабки — стрекози, на м'якому ж моху розстелили свої ряднини та готували хмиз для багаття.