Завтра будуть коти
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-30-2
- Переводчик: Ярина Тарасюк
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Завтра будуть коти». Краткое содержание книги:
Хто врятує людство й життя на планеті? Може, це і є місія котів? Може, саме таких, про яких ідеться в цій книжці?
Кішка Бастет — домашня улюблениця. Намагається порозумітися з людьми, налагодити повноцінне спілкування з ними. Кіт Піфагор — лабораторний кіт. Його господиня, дослідниця, вмонтувала йому в череп спеціальний прилад з USB-портом, завдяки якому кіт виходить в інтернет, здобуває інформацію про людство, охоче ділиться нею і вміло використовує задля перемоги.
У книжці — роздуми про одвічні цінності, про життя і смерть, любов і ненависть, релігію та науку, відповідальність за тих, хто поряд, за тих, кого приручили… коти.
Я щаслива, зараз нагодую сина, партнера, друга і двох людських служниць.
Коли повертаюся додому з трофеями, Наталі та Софі кривляться від огиди і відсилають мене геть.
Може, невдячність — це просто людська властивість? Йду до своїх друзів і родичів.
Виявляється, Піфагора їжа більше не цікавить.
Тільки Фелікс захоплено дякує мені та наїдається досхочу.
Коли відновлюю сили, дозволяю Анжело мене ссати.
Потім сама ласую здобиччю, довго пережовую і ковтаю.
— Як там надворі? — питає Фелікс.
— Брудно й небезпечно.
Він їсть, як ненажера, голосно всмоктуючи нутрощі ще теплого Щура.
— Люди ніколи нас не кривдять, ми їм потрібні.
— Нащо? — питаю я.
— Ну, щоб нас…
Він шукає влучного слова.
— … гладити.
Мені хочеться визвіритись, але для чого з ним сваритися? А може, він не помиляється? Нащо ми людям? Тут, у місті, нам не треба захищати запаси їжі від гризунів. Ми не полюємо на змій, скорпіонів чи павуків; наш лій і спинний мозок не використовують для лікування геморою чи живлення волосся. То нащо тоді ми людям?
У часи війни «потреба гладити» здається несуттєвою… Раптом я усвідомлюю, що не паную над ситуацією, що задля сумнівного шансу вижити моя людина може позбутися мене.
Фелікс вважає, що переконав мене. У його світі все гаразд.
— Знаєш, Феліксе, колись люди цькували нас. Вони палили нас на вогнищах, їли нас, робили одяг з нашої шкіри.
— Звідки ти набралася такої маячні?
— Від Піфагора.
— А він звідки це взяв?
— Не знаю, — ухиляюся від відповіді.
— Я знаю той світ, який бачу. Ми живі, люди нас люблять, ми приносимо їм втіху, вони вбивають одне одного, але невдовзі їм це набридне, вони втомляться. А ти, хитромудра Бастет, вирішила проблему з їжею, вполювавши щурів. Отже, все гаразд.
А може, Фелікс — мудрець, який по-своєму зрозумів нову формулу Піфагора: «Усе, що з нами відбувається, задля нашого ж добра»?
Можливо, я недооцінюю цього ангорця?
— Люди не можуть без нас жити, — невгаває він. Подивись на них. Їхня психологічна рівновага залежить від нашої присутності. Уявляєш, що станеться з нашими служницями, коли нас не буде? Ми знімаємо напругу в будинку. Завдяки нам вони не божеволіють і добре сплять.
Я думаю, що наші люди змогли б прекрасно вижити й без нас, але не хочу вступати в дискусію.
На другому поверсі знаходжу Піфагора, що марить з розплющеними очима.
— Розкажи мені, що там далі було в історії, — прошу його.
Він ослаб через недоїдання, але погоджується піти зі мною в кімнату з великим дзеркалом, яке колись так мене вразило, і ми там влаштовуємося на ліжку.
— Ми зупинилися на Відродженні, ти казав, що наука і мистецтво нарешті зацікавились нами.
Вуха Піфагора ледь здригаються, ніби він уже занурився в історію, яку зараз розповідатиме.
— У Франції котів офіційно реабілітував король Людовик XIII. У його міністра Рішельє було їх зо двадцять, він щоранку перед роботою бавився з ними. Так, він обожнював нас. Людовик XIII радив усім селянам мати котів для захисту врожаю, а ще створив бригаду котів, які постійно жили у королівській бібліотеці та захищали книжки від мишачих набігів. На жаль, він не передав цієї пристрасті своєму нащадкові. Людовик XIV з десяти років розважався з приятелями, кидаючи живих котів до печі. Але після нього прийшов новий шанувальник котів: Людовик XV. Він приходив на засідання до міністрів з білим котом на руках. Саме він офіційно наказав припинити спалювання котів у день Івана Хрестителя.
— Як погано залежати від людських настроїв і примх…
— Люди при владі, що нас ненавиділи, як-от Камбіс II, Цезар, Людовик XIV чи пізніше Наполеон і Гітлер, переважно були деспотами.
— А ті, хто до влади не належав?
— Саме в цей період котів почали використовувати в наукових експериментах.
— «Наукових»?
— Наука — це мистецтво, що намагається зрозуміти світ. Політика підпорядковується закону, релігія — волі уявного і невидимого могутнього велетня з бородою, який стежить за всім, наука ж шукає без упереджень і ставить нові питання. І саме в цю епоху вчені першими подумали про те, що коти могли б їм стати у пригоді.
Знадвору чути кулеметні черги, вибухи і зойки, але я далі слухаю Піфагора.
Сіамець струснув головою, а потім продовжив.
— Один з їхніх найвидатніших учених, Ісаак Ньютон, під час третьої великої епідемії чуми, що спіткала Лондон, столицю Англії, 1666 року відкрив принцип загальної гравітації. Він покинув місто, подався до рідного Вулсторпа, і якось по обіді, коли відпочивав під деревом, на нього зненацька впала його кішка Маріон, що саме лазила по тому дереву. Він раптом пробудився і подумав: «Якщо Маріон падає з гілки на мене, чому Місяць не падає з неба на Землю?» З цього спостереження він вивів закон гравітації, одне з найбільших відкриттів у фізиці. Пізніше французький письменник Вольтер, який теж обожнював котів, описав цю історію, замінивши кота яблуком.