Життя Дон Кіхота і Санчо

Чи є потреба Дон Кіхотові, бувши рицарем, розумітися на природі звуків? «Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, — додав він під час тієї розмови із Санчо, — не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи не полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся, скільки хочеш!» Чи ж не переконливі аргументи? Для героя важливо виявити рішучість у здійсненні своїх намірів, а не здобути конкретне знання про обставини, які можуть сприяти або перешкоджати йому.

Але в реальній дійсності Санчо супроводжує Дон Кіхота й не наважується ні на крок відійти від нього. Санчо, будучи «селюком репаним», що народився й виріс між сукновальнями, коли настає ніч і він неспроможний їх бачити й лише чує їхні грізні звуки, тремтить від страху, як ртуть у своїй посудині, й боїться відійти бодай на крок від Дон Кіхота, а щоби той його не покинув, спутує Росинантові ноги й, можливо, в такий спосіб рятує себе від певної смерті між гуркітливими сукновальнями. Та коли нарешті розвидняється, навіщо ж він сміється з того, хто був для нього захистом і притулком тоді, коли він знемагав у тривозі, хто допоміг йому дотягти до світанку, бо інакше він міг би й померти від страху, бо хіба страх допоміг би йому вижити в тривожній сутичці з сукновальнями, якби не хоробрість його пана? Якщо натхнення серця й віра у вічне допомагають нам здолати нічну тривогу забобонів і страху перед невідомим, то чому, коли спалахує світло досвіду, ми сміємося з того натхнення і тієї віри? А тим паче, що ми знову їх потребуватимемо, бо якщо після ночі приходить день, то настане й нова ніч після цього нового дня, а отже, ми живемо між світлом і пітьмою, живемо і прямуємо до мети, яка не є ні пітьмою, ні світлом, а є чимось таким, у чому вони поєднуються і зливаються, чимось таким, де об’єднуються серце й голова й де зливаються в одну істоту Дон Кіхот і Санчо.

Сьогодні Санчо вміє розрізняти звуки і знає, які з них є звуками сукновалень, а які — ні, і так щоразу, коли це відбувається при світлі дня, й він бачить ступарі, що їх утворюють; але вночі він тремтить від страху й ніколи не наважився б стати на бій із шістьма здоровилами, ні з кожним окремо, ні з усіма разом, і сьогодні ж таки Дон Кіхот, як і завжди, готовий стати до бою з шістьма велетнями й не тремтить від страху ні вночі ні вдень, але не вміє розрізняти звуки й не знає, котрі з них утворюють сукновальні, а котрі — ні. Настане день, коли злившись в одну істоту, або радше, коли Санчо донкіхотизується ще до того, як осанчопанчиться Дон Кіхот, ця істота вже не відчуватиме страху й умітиме розрізняти звуки вночі не гірше, аніж удень, і буде готова стати на бій зі ступарями та з велетнями. Але щоби цього досягти, не потрібно сміятися з кабальєро й переконувати себе в тому, що вся проблема в умінні розрізняти звуки. Ні, ні, не тільки наука, хоч би якою вона була високою і глибокою, є спасителькою життя.