Котяра [UK]

- Вам потрібно вибиратися звідси, - сказав він, - Кийград дивне місто, мешканцям його до всього байдуже, окрім власного добробуту, а Віщі не стануть заводитися з Лучеськом, котрий надсилає цьому добробуту охоронців. Якщо новий намісник надумає взяти вас під варту, йому не завадять...

Я поглянув на Воїрада, і побачив, що Перунич нехороше усміхається.

- Але, - протягнув він, - якщо котрийсь з Божих людей захоче заступитися за вірних Перуну... Ти ж вірний Перуну, Ярополче Ружинський?

- Ще б пак, - мовив я, поправляючи меча на поясі, - ми, бойові гепарди, завжди вірні Богу воїнств. Тим паче вовчурі, котрі Перуну присвячені... Щодо Деревія не знаю, яких він славить Богів і чи славить узагалі, але зброєю він володіє так, що Блискавиця моє бути задоволений.

Рік тому отаке вимовити у мене язик би не повернувся. Але, здається, що в моїй душі таки сидів десь отой бойовий гепард, який тепер виліз назовні, заступаючи собою телепня Котяру.

Доки ми отак мило спілкувалися, підійшли пан Румович з Гонтовичем Ратшею. Начільник Варти мав вигляд доволі злецький, що й не дивно — мене він не любив, а те що князь зробив мене власне кажучи його заступником, приязні старому воякові не додало. Ще б пак — пан Румович був з Богданом в усіх походах і військових сутичках, людина цілком заслужена і певна, а тут ось тобі — вискочень невідомо звідки, людозвір, котрий не у битвах бував, а навчав палицею послуху песиголовців. Тому я і хотів одразу прояснити стосунки — як би ми не ставилися одне до одного, а клопіт у нас схоже буде один.

- І ти не думай, - одразу напустився на мене пан Румович, - що будеш командувати Вартою і мною, старим вояком, помітувати. Я давно вже говорив панові князю, що не може бути у гриднів двох очільників, а коли що, то хай дає мені відставку і по всьому.

- Пане Румовичу, - відповів я лагідно, бо подібні промови у ріжних видозмінах від нього вислуховували останнім часом всі, хто оте слухати бажав. - не до того нам зараз. Хіба що ви справді хочете покинути свого князя у біді і податися геть.

На честь співрозмовника мого, мушу сказати, що він одразу втямив в чому справа. А тому перестав настовбурчуватися, мов півень перед зграєю курей і мовив вже спокійніше:

- Все так зле? Між гриднями такі чутки ходять, що мені аж лячно. На тебе, перевертню, мені начхати, рівно як і на інших нелюдей, котрих князь приважує і обдаровує милостями, але ж через вас пан Богдан нині у великій біді.

- Ну не через нас, - озвався я лагідно, - а через дурість людську і зміну влади у Лучеську.

- Брешуть, - понуро мовив Румович, - що пані княгиня Росава померла не від хороби.

Я щось таке передчував, бо пані княгиня була жінкою ще молодою, здоровою і при силі, а про невситимість її в коханні ходили легенди, котрі навіть до нашого тясминського закутка дійшли.

- То що пан очільник запропонує нині? - спитав я стиха.

- Мені не до вподоби, - забуркотів Румович, - що мої люди перемішалися з приїжджими. А тому піду я нині і оголошу збір вільних від варти ось тут на збройному дворі. Нібито на вчення. Але це моя власна задумка, а не якогось там людозвіра.