Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Нечуй-Левицький Іван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.
– Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? – сказала Килина до Олесі.– Нехай бог милує всякого хрещеного, це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки – в нас є така баба, що одробить.
– Ти катзна-що верзеш,– сказала Олеся, сміючись.– Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.
Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те й, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:
– Пані ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено.. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба... Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть.
Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.
– Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати,– сказала Олеся.
Аж третього дня увечері батюшка заговорив.
– Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! – говорила сердито Олеся.
«Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?» – думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.
– А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? – питала Олеся, сівши близенько коло його.
– Ну, сердився,– сказав Балабуха.
– А тепер вже не сердишся?
– Тепер вже не серджусь.
– Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство,– без його мені важко: нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидків музик. Я потанцюю, а ти подивишся... Добре я кажу?
– Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками,– говорив Балабуха.
– Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.
– Ну, ну, добре. Не буду їх просити,– говорив Балабуха.
– От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдем в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.
– Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.
Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.
Богуславська повітова аристократія не довго ждала запросин: в неділю після служби божої вона вся зайшла просто з церкви до батюшки на чарку горілки. Олеся, не спитавши батюшки, запросила всіх до себе на вечір з жінками й дочками, бо її шовкова зелена сукня вже була готова.
Балабуха покликав трьох жидів музик. Наїхали гості. Приїхав становий – старий кавалер, прийшов доктор, приїхав помічник станового – старий поляк з жінкою й п'ятьма дочками, прийшов столоначальник з сім'єю; дрібні крючки з правленія, писарці з економії, зачувши скрипки, збіглися й без запросин. Олеся убралась в нову ясно-зелену шовкову сукню, понадівала усі персні й вийшла до гостей. Щоб не клопотатись вечерею, вона покликала бублейницю-міщанку, добру куховарку, і звеліла їй пекти й варити; сама вона навіть не заглянула в пекарню.
Гості збирались. Олеся походжала по світлиці з паничами й жартувала. Дами сиділи кругом стола й розмовляли самі між собою. Олеся присіла на одну хвилину коло їх і потім не промовила до їх ні одного слова: вона не любила дамського товариства.
Жидки заграли кадриль. Жартовливий становий попросив Олесю в танець. Олеся танцювала, як казали паничі, з усякими викрутасами, виставляючи напоказ пальці, обсаджені золотими перснями. Невесело, одначе, вона ходила в кадрилі: її думки літали коло Бонковського...
Коли це несподівано одчинились двері. В світлицю ввійшов Бонковський саме тоді, як Олеся танцювала кадриль. В дверях з'явилась його розкішна кучерява голова, широкі, міцні плечі, він на льоту поклонився Олесі, поздоровкався з Балабухою й присів коло його. Балабуха насупився й мовчав. Олеся кинула очима на рум'яне лице Бонковського й неначе почутила, що в неї виросли крила. її молоде лице розгорілось, очі заблищали; вона не знала, як ступити, як повернутись: то піднімала голову до стелі й закочувала очі під лоб, неначе лічила дошки на стелі, то ходила тихо, випрямивши стан, то зміняла позу й несподівано починала бігати, похиливши голову трошки вниз, неначе розрізувала головою густі хмари диму, то пустувала по-дитячій, втікала від свого кавалера, крутилась, вертілась, то часом, насупившись, не подавала кавалерові руки, неначе чогось сердилась, то знов піднімала очі вгору й помаленьку пливла, як лебідь по воді... її фантазія розорювалась. Перед нею розступались стіни, високо піднімалась стеля; вона бачила себе в здоровому високому залі серед здорових дзеркал, серед безлічі пар в розкішних уборах, облитих рожевим ясним світом. її очі шукали гарних, молодих кавалерів, чудових очей, гарячих рум'яних уст. Серце кидалось швидко в грудях, бажало щастя. Щось гаряче, солодке лилося до серця, просило якогось палкого, огняного щастя без міри, без кінця...
Дами переглядались, переморгувались і осміхались одна до одної. Кавалери вилися коло Олесі. Балабуха сидів з люлькою в зубах за стаканом пуншу й не зводив з Олесі очей; він забув навіть за Бонковського,– Олеся чарувала його ексцентричними позами, кокетством, танцями, пишанням.
«Тісно мені, душно мені тутечки; здається, летіла б під небо,– думала Олеся, розтанцювавшись під дві скрипки та флейту,– вилася б птицею в широкому просторі й кохала б, кохала б усім серцем, доки б сталося сили й палу».
Вже минула північ, а танці не переставали. Балабуха сів грати в карти з старими, а Олеся навіть не думала за вечерю, не думала за гостей і літала в мазурі з Бонковським, з писарями та офіціалістами. Вже сам Балабуха, добре виголодавшись, пішов у пекарню й звелів накривати столи.