Bitches Get Everything

Від Стоґнєвіч у мій бік жодних лесбійських флюїдів не надходило. Ні під розписку, ні за накладними. Єдина річ, що поступала на мої склади цілком безплатно і в необмеженій кількості – її дикі ревнощі. Постійні перепитування: «Ти мене точно любиш?» і періодичні заяви штибу епітафій: «Все, ти найшла мені заміну. Він (вона) точно краще, ніж я. Прощай, але я все одно завжди тебе любитиму». А потім, коли все устаканювалося, фінальне: «Ну ти ж мене не проженеш?…»

Я ніколи не збиралася її на когось міняти, проганяти чи засилати на заробітки з метою закупівлі для мене якихось там ґуччі-хуючі та інших життєво необхідних речей. Але чим частіше ставилися на луп усі ці звинувачення, тим важче мені було спілкуватися… з іншими друзями. Я ненавиджу вибір штибу «або я – або вони», а саме перед таким вибором мене подружка і ставила. Зрештою, подібні ситуації переслідують мене з дитинства: спершу, в період грання у ляльки під балконами, мене розривали дві Юльки. Потім, коли прийшла пора статевого дозрівання й стандартних сопель за сусідськими васями та женями, мене розтягувало між двома Надьками. Потім іще й третя додалася. З чоловіками якось було простіше – їх легко було віртуозно обманювати, а на міцному фундаменті самолюбства розбудовувати прекрасний епос про наше єдине й нероздільне кохання та унікальні стосунки.

Стоґнєвіч охороняла мене, як тигр охороняв би щойно вбиту ним антилопу. Втім, антилопа іще тріпалася й намагалася допомогти тигрові роззути очі: альо, ти це всьо сам не схаваєш, давай ділися з іншими, а то я ващє візьму оживу і поскачу світ за очі на вільні злаки савани…

Мабуть, ця вся біда лишилася в її житті з попередніх стосунків із іншою подругою. Ми здатні тягати за собою пересохлі рештки минулого на манер персидського кота, котрому до надто довгої шерсті під хвостом присохла какашка, і він, весь такий із себе красивий і гордий, на превелику радість любителів не котів, а собак, із нею носиться. Та Яся, якщо вірити словам Стоґнєвіч, взагалі була гімном рідкісним. Вона могла запросто подзвонити подрузі серед ночі, сказати, що от саме зараз їй конче треба з кимось поговорити, і не по телефону, а наочно, тож давай, дарагая, взувайся в помаранчеві ґріндерзи і пензлюй до мене – шо ж там, якихось чотири години спальними районами і окружною. Або ще, вже десь над ранок, годині по четвертій, підірвати Стоґнєвіч із теплого ліжечка, бо Ясі забаглося чорної шоколадки з горіхами, а за три квартали звідси є цілодобовий кіоск. Ну чи просто, посварившись і затаївшися на півдня, раптом ввірватися до туалету, де подружка блаженно вмостилася для справляння великої потреби, і зацідити з усієї сили тій у мармизу. Типу, вона все продумала і діяла виважено – грамотна помста. Або просто накопичилося. Харківські дівчата-риби – вони такі, фатальнуваті. Але саме після цієї туалетно-вирішальної миті любов Стоґнєвіч до Ясі як у воду впала. В каналізаційну.