Варфоломієва ніч
- Автор: Гримич Марина
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Варфоломієва ніч». Краткое содержание книги:
А того вечора у будинку культури склозаводу виборчого округу NN зібралися переважно чоловіки – поважні і перелякані, лисі і з чубом, вусаті і безвусі, бундючні і невпевнені в собі, словом, усякі. Вони зібралися, щоб робити державну справу. Державну справу місцевого масштабу, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу Адаму Васильовичу Колосальному.
Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?
Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.
Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.
Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.
Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.
Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.
Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.
Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.
Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.
Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:
– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.
– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.
Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:
– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.
Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.
Наступні слова Пашки переконали її в цьому:
– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!
– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.
– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!
– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.
– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!
– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!
Тут утрутився в розмову Варфоломійович.
– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:
– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!
– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив
Пашку за барки і став трясти: