Право на риск
- Автор: Дашкиев Николай Александрович
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Право на риск». Краткое содержание книги:
— Поговорите нейтринофором.
— Але ж ви мені раніше не відповідали.
— Тепер відповідатиму.
— То дозвольте хоч подивитися на вас зблизька.
— Прошу.
Пауль сяк-так перебрався з своєї ущелини в бокс, засвітив ще одне “штучне сонце” і при його світлі пильно оглянув “Дельту” зблизька. В нього тоскно защеміло серце: аж тепер стало видно, яких пошкоджень зазнала машина під час вибуху, — мабуть, лише завдяки щасливому випадку вціліли її життєво важливі центри. Це була машина-інвалід, яка ледь-ледь могла пересуватися! Та й ДЕ пересуватися? Ось уже дванадцять років вона ув’язнена під руїнами лабораторії. А це ж не машина, а твоя ПСИХОКОПІЯ, академіку Пауль!
— Пауль, благаю: скажіть…
— Не розумію вас… — голос, його власний голос, звучав спокійно і байдуже. — Прошу, негайно йдіть із зони. Якщо хочете, можете скористатися з іншого, цілком надійного виходу. Він у монтажному залі. Кожна зайва секунда перебування в зоні може бути для вас фатальною, тому заявляю: я відповім вам тільки по лінії нейтринного зв’язку. Присягаюсь: розповім усе.
— Так… Гаразд… — Пауль ще раз обвів поглядом машину, лагідним рухом провів по її калічній “клешні”. — Прощавай, Пауль!.. Спасибі тобі, друже, за все!
Кілька секунд тривала пауза. А потім у гучномовцях шолома пролунало сумно:
— До побачення, друже! Хай щастить тобі у житті!
Вже ні з чого не дивуючись, плентався Пауль до виходу з руїн їхньої колишньої лабораторії. Так, у стіні монтажного залу зяяв отвір, вирізаний квантовим випромінювачем; так, через завал на поверхню вів тунель, яким, певно, користувалися не раз, якщо зважити, що на його стінках позрізувано всі шпичаки, а прутки арматури зварені воєдино. Він догадувався, хто і коли це зробив, та все ще не міг збагнути, яку ж мету переслідував академік Март, чому крився зі своєю пекучою таємницею довгих дванадцять років. Та й поведінка Пауля-психодвійника видавалася незрозумілою: таким буває тільки справжній раб, який зрікся людської гідності.
Вже Пауль додибав до свого дискольота, скинув геть ненависний скафандр, умостився в кріслі перед екраном нейтринофора, та все не наважувався викликати “Дельту”… Кінець кінцем натиснув кнопку. І враз почув:
— Я готовий відповісти на всі ваші запитання, академіку Пауль. Тільки, прошу, скажіть: що трапилося з академіком Мартом? Я не чую його вже два тижні.
— Слухай, Пауль!.. — йому аж голос перехопило від обурення. — Якщо тебе цікавить доля цього мерзотника, то… А втім, гаразд: він — помирає, бо його зрадила остання нирка!
— А ти, його альянт і найкращий друг, зрікся свого почесного обов’язку, хай, мовляв, гине?.. Впізнаю непримиренного Пауля!
— Так, зрікся! Так, хай гине! І дуже шкодую, що в ім’я нашої колишньої дружби не можу проголосити на весь світ, який це мерзотник!
— Гай-гай, Паулю, ти вдаєшся до надто енергійних виразів. Це на тебе не схоже… То чому ж Март — мерзотник?
— Та тому, що він перетворив тебе, мою психокопію, — а по суті цілком незалежного мислячого індивідуума, — на покірного раба! Тому, що він за довгі дванадцять років навіть не прохопився про твоє існування, зате жорстоко експлуатував тебе і видавав твої думки, вистраждані в найстрашнішій із в’язниць, за свої власні! Хіба цього — мало?.. Хіба мало того, що зараз ти, — ти, перетворений на його придаток, — не відчуваєш принизливості свого становища?! Та я б на твоєму місці…
— …вкоротив би собі віку, чи не так?.. — запала довга пауза. — Паулю, Паулю, а чи пам’ятаєш ти, що ми з тобою — тотожні? Це САМЕ Я категорично заборонив Мартові розповідати про моє існування. А хіба ТИ зробив би інакше? Делікатний і чутливий, ти завжди намагався перекласти на ВЛАСНІ плечі весь тягар фізичних і психічних випробувань. Так, я — Пауль-другий, скажімо, — невимовно страждав оці дванадцять років. Страждав зі мною і Март. Тож навіщо завдавати страждань ще й тобі?., Ніякий я не раб, Паулю. Я весь час відчував себе повноправним членом нашого наукового тріумвірату. А оскільки я мав можливість працювати по двадцять чотири години на добу, не знаючи втоми, я незабаром випередив вас обох. Не Мартові, а мені належали більшість із ваших блискучих ідей, які увінчалися повним торжеством нейтринного зв’язку. І Март зовсім їх не привласнював, він щодня благав у мене дозволу розповісти усе. Я зволікав. Мені хотілося, щоб ти побачив мене аж ніяк не калічним та немічним, а у повному всеозброєнні. Чекати цього не довелося б довго — хіба ще рік чи два… А тепер — останнє. Чи знаєш ти, чому в Марта хворі нирки? Він хапнув надмірну дозу радіації два роки тому, коли всупереч усім моїм благанням пробрався сюди, щоб прилаштувати мені і сфероїд нейтринофора, і диполь гоніовізора, і датчики доторку. Не припасував тільки квантового випромінювача, бо це вимагало надто багато часу та спеціальних пристосувань… Март повернув мені найдорожче: здатність сприймати, вивчати, досліджувати світ… і втратив при цьому здоров’я. Більш того: втратив шанси на життя. Тож якою мірою можна оцінити цю самовідданість друга?! Та коли б я, Пауль-другий, мав одну-єдину живу нирку, я віддав би її, щоб вижив Март, бо він вартий того!.. Я все сказав, Паулю. А втім, ще одне. Ми з Мартом домовилися: як тільки я зумію вибратися з-під руїн, він зніме психокопію з себе, вмістить у атомний всюдихід, і ми вдвох — Пауль-другий і Март-другий — вирушимо на Венеру, щоб вивчити її і підкорити… Так буде, Паулю!.. А тепер — поспішай!