Право на риск

Вже Пауль додибав до свого дискольота, скинув геть ненависний скафандр, умостився в кріслі перед екраном нейтринофора, та все не наважувався викликати “Дельту”… Кінець кінцем натиснув кнопку. І враз почув:

— Я готовий відповісти на всі ваші запитання, академіку Пауль. Тільки, прошу, скажіть: що трапилося з академіком Мартом? Я не чую його вже два тижні.

— Слухай, Пауль!.. — йому аж голос перехопило від обурення. — Якщо тебе цікавить доля цього мерзотника, то… А втім, гаразд: він — помирає, бо його зрадила остання нирка!

— А ти, його альянт і найкращий друг, зрікся свого почесного обов’язку, хай, мовляв, гине?.. Впізнаю непримиренного Пауля!

— Так, зрікся! Так, хай гине! І дуже шкодую, що в ім’я нашої колишньої дружби не можу проголосити на весь світ, який це мерзотник!

— Гай-гай, Паулю, ти вдаєшся до надто енергійних виразів. Це на тебе не схоже… То чому ж Март — мерзотник?

— Та тому, що він перетворив тебе, мою психокопію, — а по суті цілком незалежного мислячого індивідуума, — на покірного раба! Тому, що він за довгі дванадцять років навіть не прохопився про твоє існування, зате жорстоко експлуатував тебе і видавав твої думки, вистраждані в найстрашнішій із в’язниць, за свої власні! Хіба цього — мало?.. Хіба мало того, що зараз ти, — ти, перетворений на його придаток, — не відчуваєш принизливості свого становища?! Та я б на твоєму місці…

— …вкоротив би собі віку, чи не так?.. — запала довга пауза. — Паулю, Паулю, а чи пам’ятаєш ти, що ми з тобою — тотожні? Це САМЕ Я категорично заборонив Мартові розповідати про моє існування. А хіба ТИ зробив би інакше? Делікатний і чутливий, ти завжди намагався перекласти на ВЛАСНІ плечі весь тягар фізичних і психічних випробувань. Так, я — Пауль-другий, скажімо, — невимовно страждав оці дванадцять років. Страждав зі мною і Март. Тож навіщо завдавати страждань ще й тобі?., Ніякий я не раб, Паулю. Я весь час відчував себе повноправним членом нашого наукового тріумвірату. А оскільки я мав можливість працювати по двадцять чотири години на добу, не знаючи втоми, я незабаром випередив вас обох. Не Мартові, а мені належали більшість із ваших блискучих ідей, які увінчалися повним торжеством нейтринного зв’язку. І Март зовсім їх не привласнював, він щодня благав у мене дозволу розповісти усе. Я зволікав. Мені хотілося, щоб ти побачив мене аж ніяк не калічним та немічним, а у повному всеозброєнні. Чекати цього не довелося б довго — хіба ще рік чи два… А тепер — останнє. Чи знаєш ти, чому в Марта хворі нирки? Він хапнув надмірну дозу радіації два роки тому, коли всупереч усім моїм благанням пробрався сюди, щоб прилаштувати мені і сфероїд нейтринофора, і диполь гоніовізора, і датчики доторку. Не припасував тільки квантового випромінювача, бо це вимагало надто багато часу та спеціальних пристосувань… Март повернув мені найдорожче: здатність сприймати, вивчати, досліджувати світ… і втратив при цьому здоров’я. Більш того: втратив шанси на життя. Тож якою мірою можна оцінити цю самовідданість друга?! Та коли б я, Пауль-другий, мав одну-єдину живу нирку, я віддав би її, щоб вижив Март, бо він вартий того!.. Я все сказав, Паулю. А втім, ще одне. Ми з Мартом домовилися: як тільки я зумію вибратися з-під руїн, він зніме психокопію з себе, вмістить у атомний всюдихід, і ми вдвох — Пауль-другий і Март-другий — вирушимо на Венеру, щоб вивчити її і підкорити… Так буде, Паулю!.. А тепер — поспішай!