Ге, людина з Моого

Я заплющив очі й відчув три цілунки. Пролунало три знайомих голоси: «Устань, друже». Останній цілунок був легкий, як роса. І Кароліна прошепотіла: «Устань, друже».

Я підхопився на радощах і трохи не полетів у всесвіт.

Дідок більш не дозволив нам кататися. Сказав, що ми пустуємо на колесі дужче, ніж малі шибеники.

Та нам усе одно час було вже додому.

Діти зажадали, щоб я одвіз їх туди, звідки взяв. Мовляв, їхньою вулицею не їздять машини, бо там самі вибої, а звідти їм додому буквально кілька кроків.

Наша подорож скінчилася біля старого каштана.

Йозіфек вимкнув мотор майже одночасно з нами. Ми зайшли під дерево, як і пополудні. Під Геленчине дерево. Вже зовсім споночіло. Кароліна сказала, що її шоколадний годинник показує пів на десяту.

— Зараз почнуть співати мої соловейки, — мовила Геленка.

Ладіслав повідомив нас, що зчинить уночі в прозорій кулі невелику бурю, а може, й землетрус, Йозіфек заявив, що надягає навушники, щоб перекласти нам мову тварин, якщо часом котрась із них тут заговорить.

Потім Ладіслав урочисто звільнив мене з полону й віддав зброю. Я засвітив її й подарував йому замість нагороди за хоробрість. Ладіслав попросив, щоб я почепив цю нагороду йому на груди. Я почепив її на шкіряний ґудзик його куртки.

Всі заплескали в долоні. — Тільки я не знаю, — сказала Геленка, — і навіщо ліхтарик, який освітлює комусь підборіддя.

Ми всі дійшли висновку, що поночі зручніше тримати нагороду в руці.

— А може, я краще триматиму її сама? — запитала Геленка.