Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Чуйкевич пустився в сад. Мотря з нянею розмовляла, ніби й не бачила його. Сап'янцевим черевичком сливку з доріжки скочувала. Одною рукою підперлася, другою щось няні показувала.
Няня, кашляючи, відійшла.
"Богиня!" — майнуло Чуйкевичеві крізь голову.
Підійшовши на кілька кроків до неї, лівою рукою шаблю притримав, правою шапку зняв, до грудей притиснув і поклонився.
— Вітайте, пане Чуйкевич! — сказала Мотря і подала йому руку.
Злегка підніс її до уст:
— Не пізнали мене? Ми ж давні знайомі, від дітей.
— Авжеж, пізнала, коли по прізвищу назвала.
— Так-то й пізнала, коли паном назвала. Я твій слуга. Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Найкращий вінок, який можна на дівоцьку голову вложити.
— Ти до батька? — спитала Мотря, зміняючи нараз свій голос.
— До пана генерального судді лист від гетьмана привожу, Мотре, — відповів козак.
— Від гетьмана?.. Що ж він, здоровий? Не жениться?
— Славити Бога, здоровий, а чи жениться, не знаю.
— Про якусь княгиню доповідають, Дольську, чи як її пак.
— Чи одне говорять люди; от і про тебе, про Мотрю Кочубеївну, я чув, нібито вона віддається.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — понеслось по Кочубеєвих садах. Чуйкевичеві здалося, немов це ті великі темно-сині дзвінки роздзвонилися, що їх повно росло біля стежки.
— Чого ж то ми так, ясна панночко, від щирого серця сміємося? — спитався її.
— І як же не сміятися, почувши щось такого? Бо невже ж є такий дурень, щоб здорову голову клав під Євангеліє?
— Гадаю, є, і то не один, — відповів, а подумавши хвилину та набравши відваги, додав: — От них же первий єсьм аз.
Обкинула його очима з ніг до голови:
— Відважний!
— Чому б то ні?
— А тому, що хто візьме мене, велику біду візьме.
— За годину щастя варт вік горювати.
— Всі ви таку пісеньку співаєте, поки нас на неї не піймаєте, а тоді переходите на іншу нуту.
— Мотре! — почав козак, але вона перебила йому:
— Не будемо перекидуватися словами, як діти м'ячем, ходімо краще в хату. Ти здорожений, Київ не в сусідстві, може, й не обідав, а незабаром і вечеряти пора. Ходім! — казала, ніби приказувала, як цариця.
Чуйкевич ішов послушно за нею і не міг надивитися на її стать струнку, гармонійну і на хід ритмічний, як найкращий танець.
— Це наше новосілля, — говорила, заточуючи рукою великий круг. — Завтра, по дневі, роздивишся краще. Гарно тут, гарно, а все ж таки скучно.
— Кому ж тоді весело, як тобі скучно, Мотре? Тільки багатства, так тебе всі милують, Господь ніби создав тебе для щастя і раювання.
— А мені скучно, Іване.
Чуйкевич відповів те, що, мабуть, усякому прийшло б було на гадку:
— Може, ти за подружжям скучаєш?
— Ха-ха-ха! — залунало, як перше. — Пальцем у небо ткнув, а може, голодній кумі хліб на умі? Може, це тобі наскучила гетьманська служба і рад би шаблю за юпку проміняти? А мені прямо скучно, та й годі. Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, всі ви наскучили мені — розумієш? Всі! — і притупнула ногою. — Який не привіється, все те саме править, як ножик, складається, медом дише, — ох! Хоч би один щось іншого сказав, щось нового...
— Сама ти винувата, Мотре.
— Я?
— Як не ти, то Господь, що таку гарну тебе создав. Годі на тебе байдуже дивитися, дівчино. Прости, коли вразив.
В словах його почувався біль. Мотря глянула і злякалася: побілів, уста йому посиніли, ліва рука дрижала.
— Що тобі? — спитала зі спочуттям.
— Нічого, Мотренько, нічого. Я ранений... Тільки не кажи нікому. А вже генеральному судді ніяк не треба того знати. Тільки тобі розкажу.
Повела його в двір, в гостинне крило. Тут було тихо. Відчинила одні двері, другі, треті.
— Отут буде тобі добре, спічни!
За хвилину принесла ящик з ліками, вино і воду.
— Дай осмотрю рану. Не бійся — вмію я всякі болесті лічити. Крім одної, — тут усміхнулася лукаво. — І не зімлію, я не з тих... Рана, як бачу, перев'язана добре, — говорила, — нічого боятися, це з упливу крові і перевтоми... Розказуй, якщо можеш.
Чуйкевич розказав, як з москалями зчепився: коротко, просто, щоб не виставляти себе героєм. Присіла біля нього на дзиґлику, й очі її розпалювалися, сіяли...
— Дощі сполочуть кров, земля трупів прийме, люди вернуть до своєї роботи, — повторив слова старого діда. — Така-то наша Україна.
— Така-то наша Україна, — прошептала за ним. Крізь вікно поміж їх обличчя впав промінь заходячого сонця, як меч.