Спалені обози
- Автор: Куртяк Евгений
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01105-2
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Спалені обози». Краткое содержание книги:
Докладно показано, як у Парижі, на Мирній конференції, Рада чотирьох торгувала Україною. Серед реальних персонажів — диктатор ЗУНР Петрушевич, Головний отаман УНР Петлюра, президент США Вільсон, представники Антанти Клемансо, Ллойд-Джордж та інші. Автор широко використав невідомі досі читацькому загалу архівні матеріали.
— Згоден, — підтримав Вітовський. — Ми повинні в цю важливу хвилину проявити максимум рішучості. І бути напоготові виступити в першу-ліпшу хвилину.
Викурювали по цигарці і знову сідали до столу, аби ще й ще раз уточнити план захоплення Львова — пошти, телеграфу, військових казарм, до дрібниць обдумували, як проводити роззброєння військових австрійських частин. І як обороняти Львів, якими силами, скільки їх треба.
— Не забувайте, — застерігав Грицан, — що Львів і Галичина — тепер мало не центр Європи і Азії, врахуйте, через наше місто сюди-туди йдуть військові ешелони з полоненими — зі сходу на захід, із заходу на схід.
— Думаєш про зіткнення? — Вітовський погладив пальцями жорсткі вуса і замислився.
— Не виключено, що сюди підкинуть війська, — розмислював далі Грицан. — Не слід скидати з рахунку чуток, що незабаром приїде з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати адміністраційну владу до своїх рук. Отже, вона може привести з собою принаймні батальйон.
— Цілком погоджуюся! — Поточняк поправив пенсне в золотій оправі.— Отже, мусимо все до деталей зважити, аби до всього бути готовим. Вважаю, що необхідно поговорити з представниками Національної Ради. Без них не варто нічого робити, бо роззлостяться і будуть нам шкодити. Бо які б вони не були, як би ми їх не обзивали-зневажали, але в їх руках влада: якщо не політична, то принаймні суспільна. Пане отамане, — до Вітовського, — мабуть, доведеться вам…
— Йти до них? — той раптом закипів. — А щоб вони поздихали! — Він помовчав. — Але, мабуть, треба-таки йти…
— Тільки не на поклін, ні! — уточнив Поточняк. — Розмовляти треба як рівний з рівним.
— Як я не бажаю цього візиту… — вирвалось несподівано у Вітовського. — Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.
Запахло кавою. Вітовський підняв голову, а Ростик від самісінького порога вигукнув:
— Перерва!
«З Ростиком не пропадеш, — подумав з посмішкою Вітовський. — При всіх своїх недоліках такі також потрібні…»
Він із задоволенням смакував пахучий напій. Боговик, спостерігаючи за всіма, спитав:
— Іще, може, долити? Мої запаси невичерпні…
— Дякую… Налий… — І Вітовський сказав до нього неголосно, аби ніхто не почув: — Ростику, я боюсь… Мене лякає майбутнє… А що, як не вдасться?.. Боюся.
— Але ж ти сам сказав, що зневіра веде до поразки.
— Розумієш, непокоїть мене брак сили. Півтори тисячі стрільців, що є у Львові, це дуже мало для такої серйозної акції. А представники Національної Ради про це не думають, що без війська не може бути держави.
— Але ж ти казав, що з Буковини прийдуть усуси.
— А раптом їх щось затримає в дорозі? Так само, скажімо, як затриманий був я… Що тоді?
— Будемо вірити, що вони проб’ються… Ще кави?
— Ні, дякую.
Він закурив і подумав, що треба проганяти свої сумніви, бо всякий сумнів підриває впевненість. А без віри йти на серйозне діло — майже гарантована невдача. А крім того, всяке вагання передається старшинам, і тоді…
— Ну як, товариство, кава? — надмірно голосно спитав Вітовський, рішуче підступаючи до столу, де лежав план Львова. — Та похваліть же чоловіка…
— Кава — як Ростик…
— Отже, так, товариство, — Вітовський обвів старшин пильним поглядом. — Я йду до Левицького. Зі мною піде Грицан. Твої знання історії, Ярославе, там конче потрібні, тим паче володієш таємницею, як народжуються і вмирають держави… А якщо серйозно, я призначаю тебе своїм референтом.
— Що ж, будемо просвіщати старих галицьких політиків. Це мені завжди приносило насолоду.
— А ви, пане Поточняк, тим часом перебирайтесь всім штабом звідси на Ринок, до «Просвіти». І ще раз ретельно обдумайте зі старшинами план акції.
— Буде зроблено!
— Ходім, Ярославе.
Як допіру Костя Левицького, надворі, за дверима «Народної гостиниці», їх пронизав крижаний вітер і покропила колюча мжичка.
— Хвилюєшся? — спитав Грицан.
— Ні,— Вітовський ледь хитнув головою. — Левицький не та фігура, від якої я б тремтів. Я боюся, щоб він не напаскудив нам, як слушно зауважив Поточняк.
— Треба якнайскоріше зарядити мобілізацію. В нас недостатньо сил, щоб втримати Львів.
— І чому ми так рідко думали, що настане нинішній день! Хоч — ні! Думали. Але, мабуть, досить міражно. Бо все виглядає так, ніби ми знайшли скарб і не знаємо, що з ним робити.
— Зараз про це пізно говорити.
— Та зрозуміло, — Вітовський аж зітхнув. — Однак відступати не будемо. Або життя, або смерть.