Людолови. Том 2
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови. Том 2». Краткое содержание книги:
Опівдні обкладку паль було закінчено. Голодні, сині від холоду, вилізли посполиті з води і скинули лантухи. І незабаром зацокотіла над річкою весела швидкомовка сокир: це посполиті прокладали вздовж майбутнього мосту смолені прогони.
Але Томаш не чув нічого. Не дихав він смолистим пахом трісок, не милувався рудою бронзою листя. Сидів він у рубленій коморі Доліви-Ясенського і, зціпивши зуби, думав, як прикро він помилився, залишившись у Горленка на «слободах».
Сімнадцятирічним хлопчиком пішов він від свого пана з під Перемишля, сподіваючись дістатися Січі або принаймні дніпрових уходів — полювати чи то рибалити. Та зброї в нього не було, не було й супутників, а тут здибався Горленко, пообіцяв п'ятнадцять років «слободи», дав хату, землю, воли. Подумав Томаш і згодився, одружився, нажив худобу. П'ятнадцять років промайнули, як сон.
Частенько нагадувала йому Томашиха:
— Подумай, Томашику, як буде далі. Незабаром «слободі» кінець. Поїдемо на Звенигородщину або до іншого пана, на нові «слободи». Дивись, щоб не прогавити волі.
Томаш чухав потилицю, замислювався, але звичка до місця і незрозумілий фаталізм не давали рушити з місця. Все здавалося, що є ще чимало часу або що Горленко відстрочить «слободу» через татарські напади… Так і прогавив Томаш свою волю.
Вже кілька годин сидів Томаш у коморі. Зв'язані за спиною руки затерпли і болісно нили. І хоч якась добра душа накинула йому на плечі кожух, холод все міцніше і глибше заповзав у його тіло і стискав голову льодовим обручем.
Томаш сів карачки, намагаючись рухами плечей запнути кожух на грудях і втягти в нього голову, щоб зігрітися своїм диханням. Але кожух сповзав, і мороз охоплював його закляклі груди.
В коморі було тихо і напівтемно. Знадвору чути було собаче гавкання та цвірінькання горобців. Настав і минув південь. Сонячний прямокутник з підлоги повільно повз вверх по стіні, розтягався у ромб, але ніхто не згадав про в'язня, не приніс йому скибки хліба або кухля води. Міцніше смоктало під грудьми від голоду, і дрож, супутник його, боляче прохоплював тіло. Заклякли, задубіли руки. Скроні стискало від болю…
Забули. А може, й не забули, а навмисно катують, щоб зламати і принизити його. Ну і хай! Голодний, задубілий, кине він в обличчя Доліві-Ясенському гірку правду.
Сідало сонце. Від золотого ромба на стіні залишилася вузенька багряна смужка і повільно згасла, розсипалася червоними жаринками. В коморі стало темно. Томаш тремтів від холоду і голоду. Він танцював на місці, але, щоб не впустити кожух, знов сідав на підлогу. Від голоду його нудило, голова туманіла, в скронях щось стукало лютим болем, а від думки про їжу рот наповнювався слиною.
«Що він собі думає? Чи то заморозити мене, чи то заморити голодом?» — подумав Томаш і з усієї сили загрюкав у двері чобітьми.
Але тихо було знадвору, тільки собаки кинулися до комори з хрипким гавканням та гарчанням.
— Чорти! Катюги! — волав Томаш.
І замовкав, прислухався. Собаки гарчали люто. Їх дратував цей нелюдський зойк, повний розпачу і ненависті.
А в челядні саме сідали вечеряти. Не сито годував своїх хлопів Доліва-Ясенський, та проте вони і не голодували. Розуміла людина з обличчям мертвяка, що голодний не робитиме, і давала стільки, щоб ставало сили тягти свій тягар.
На столі парували дві миски борщу, стояла тарілка ще теплого хліба, сільниця і полумисок огірків. Кожен по черзі занурював ложку у борщ і, підтримуючи її скибкою хліба, обережно ніс до рота. Їли мовчки, тільки Стасик, улюблений пахолок Доліви-Ясенського, все кидав двозначні жарти, від яких болісно червоніла і мало не плакала дівчина, нещодавно взята на фільварок.
— Та чого ви до неї присікуєтесь! — не витримала куховарка Домaxа. — Пожаліти треба людину, а не глузувати. Тьху! І подумати гидко. Старий, бридкий, а ласий до дівчат, як до меду. Забули, як втопилася влітку Ониська?!
— Дурепа була, тому і втопилася. У пана і ситно, і солодко, і одяг чистий. А ви б, чим підбурювати дівчат, краще б за собою дивилися, — нахабно кинув Стасик.
Та куховарка не замовкала.
— Що їй ті солодкі шматки! Все одно не буде панією. Виженуть колись знов на село, ще добре, як не з немовлям.
— А солодше у гною копатися або свині пасти? — вигукнув Стасик, підводячись. — Ми хоч світ бачимо. До Варшави, до Кракова їздимо. Знаємо, як люди живуть. А ви що!.. Отак і очі заплющите у своєму селі.
І, грюкнувши дверима, вийшов з челядні.
— Тепер буде тобі. Він геть усе переказує панові, - похитав головою кучер. — Я тобі підморгую і показую, а воно — як з гори поїхало.
Гавкання коло комори не вгавало.
— Теж душа християнська мучиться, — зітхнула Домаха. — Що з ним робитимуть?
— А чорт його зна!.. Приїде пан — побачимо, — звівся на ноги машталір, звичним рухам перехрестився на покуття і рушив до дверей, та на порозі зупинився. — Ти б краще, тіточко Домаха, попоїсти йому дала. Сидить людина зранку голодна, а надворі мороз. Бач, як шибки льодом узялися.
Домаха налила миску борщу, відрізала три скибки хліба, поклала огірків і рушила до комори, але, замість засува, побачила важкий залізний замок.
— Дядьку, а дядьку! Чуєте? — тиха спитала вона. — Хто вас сюди замкнув?
— Не-н-не… знаю, — ляскаючи зубами, відповів Томаш. — Такий рябий з рубцем на лобі, - додав він по хвилі.
Рябий з рубцем? То Лукаш. Ну, цього не вмолиш… Він і кат, і поклепник не гірший від Стасика. Ключа він нізащо не дасть.
— А я вам повечеряти принесла, — зітхнула Домаха. — От лихо: нема ключа… Дядьку, чуєте? Я вкину вам хліба та огірки у вікно. Хоч чим-небудь підживитесь.
— Спасибі, тіточко! Якщо ви така вже добренька, вкиньте мені якусь свитинку або сіна. Бо ж замерзаю.
— Добре. Пошукаю чогось. Та, цитьце ви, кляті! — гримнула вона на собак. — Ловіть огірки та хліб.
І, розмахнувшись, стала кидати хліб у віконце над дверима.
— Спасибі, тіточко. Щасти вам бог, — мало не простогнав Томаш і, стаючи навколішки; почав шукати їжу.
В коморі було зовсім темно. З зв'язаними руками Томаш не міг її намацати. Тільки нюх допомагав йому. Він ліг на глиняну долівку і, як підбита тварина, почав повільно повзати і обнюхувати підлогу. Він весь тремтів від голоду. Їсти! Тільки їсти, вгамувати пекельний біль під грудьми, зогріти напівзамерзлу кров.
Повільно звиваючись напіврозчавленим хробаком, плазував він долівкою, і нарешті запах свіжого житнього хліба вдарив йому в ніс. Обережно, щоб не загубити скибку, повільно хитав Томаш головою і, не одразу намацавши губами хліб, куснув його з невимовною насолодою. Він шматував його зубами і ковтав не розжовуючи. Проковтнувши останню крихітку, поплазував він далі.
Тимчасом повернулася Домаха і стиха гукнула його.
— Ось вам, дядьку, стара свитинка. Ловіть.
Щось чорне й патлате затулило отвір над дверима, де крижинками блищали осінні зорі. Але свитка застряла у вікні.
— От чорт, високо. Я рогача принесу підштовхнути, — сказала Домаха.
— Хто там? — зненацька гримнув чоловічий голос.
Домаха мовчки слизнула за ріг, а сторож сів на ганок, набив люльку і став кресати вогонь. Довго чекав Домаху Томаш, та так і не дочекався. Сторож на ганку наче приріс до місця. Він кахикав, мугикав чумацьких пісень і, спльовуючи крізь зуби, сидів і сидів, як прикутий.
Щоб щури не поїли хліба, Томаш поповз далі. Другу скибку відшукав він швидко, але третя десь зникла. Проковтнувши ще три огірки, він вирішив заритися у збіжжя, щоб не замерзнути до ранку.
Ніч минала моторошна й тривожна. Зв'язані руки розпухли і так боліли, що він майже не спав. І хоч Томаш спромігся вкритися кожухом із головою і від власного дихання йому стало тепліше, та холод добре дав себе взнаки.
«Хай тільки випустять. Хай тільки, — думав він, скрегочучи зубами. — Піду світ за очі. До чорта, до самого Люципера, але не працюватиму на тебе, вовкулаче».