Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Уперше цього року термометр показує дев'ять градусів морозу. Надворі такий спокій, що кошлаті від паморозі телефонні дроти, які так скидаються на ялинкові ланцюжки, не ронять жодного кришталика. Промені сонця відбиваються від снігу на дахах будинків. На білому тлі небо здається темно-голубим. І цей колір робить його абсолютно бездонним. Повітря має такий запах, ніби у високих горах.

Зоня стоїть біля вікна і дивиться на вулицю, на тіні від протилежних домів, що псують ілюзію про сонячну країну, на людей, які поспішають дрібним, зимовим крочком і нагадують цифру на термометрі.

Оля, Неля і Слава сидять у кухні, спинами до печі, і сліпають над філе[38]. Зоня внутрішньо не може, просто не може переламати себе морально, взятися за ту роботу. Для неї означало б це те саме, що здатись, визнати себе подоланою, позбавленою надії на інший вихід з становища, в яке попала їх родина. Однак лежати з книжкою на дивані тоді, коли її сестри схилилися над цією томливою роботою, від якої болить спина і коле в очах, вона теж не може.

В її житті повинно прийти інше розв'язання. Зоня почуває, що час для цього настає.

Можливо, її сестри теж не мають наміру робити з цієї праці професії. Вони вхопились її як тимчасової, щоб тільки роздобути якийсь гріш для хати. Але чи це не образливо — за такий марний гріш віддавати стільки часу і здоров'я?

Можна б вишивати для українського кооперативу «Народне мистецтво», заробити трохи більше, кажуть, — але як дістати звідти роботу, щоб про це ніхто не дізнався?

Офіційно Річинські не впали ще так низько, аби жити з фізичної праці. По філє ходить Мариня. В тих колах ніхто її не знає. Вона приносить від одної посереднички, бідної вдови-єврейки, яка дістає від посереднички більшої, а та доставляє посередникові-гуртівникові. І тільки він здає готову продукцію комусь, хто вже має пряме відношення до фабрики, яка пускає фіранки у світ.

Фабрика та далеко, аж у Познані. Там додають до мережива маркізету і з Познані, вже з маркою відомої фірми, вертають фіранки знов у Галичину. Колись, розповідають Марині давні в'язальниці, платили за цю роботу непогано, але тепер набралось забагато (і з кожним днем більше) безробітних дівчат, що беруться за цю роботу. Тому, хоч фіранки філє мають популярність і збут їх зростає, ціна за їх виготовлення падає. Появляються щораз то нові посередники, яких, річ ясна, оплачує не власник фабрики, а Оля, Неля і тисячі їм подібних безробітних, не потрібних суспільству і державі дівчат.

— Трудно! Нині кожен хоче жити, — відповідає Мариня, коли дівчата насідають, аби вона вишукувала такі джерела, де найменше посередників, бо це ж страшно, просто дико сліпати від ранку до вечора за вісімдесят сотиків на день.

Мариня трохи зла тому, що дівчата зайняли її теплий куток біля печі, а ще більше тому, що Зоня демонстративно бойкотує філє, ремствує і шукає тільки причини до сварок.