В серце Небесних гір

ЗНОВУ В ДОРОГУ

Глибокої осені, повернувшись на Україну, ми доповіли про результати своєї поїздки в Тянь-Шань.

На порядку денному знову стояло питання про організацію комплексної експедиції. Але тепер передбачалось охопити дослідженнями також ділянки, що лежать на південь від Хан-Тенгрі, аж до кордону з Китаєм. Тільки так можна було дістати більш повне уявлення про центральний Тянь-Шань, про його продуктивні сили. Проте ці області були ще в більшості своїй «terra incognita»[63]. Спроби деяких дослідників проникнути на південь від Хан-Тенгрі незмінно зазнавали невдач.

Посилати в труднодоступний і поки що невідомий район громіздку комплексну експедицію було рисковано. Розлиття рік, завали ущелин, нестача підніжного корму в скелястих долинах, непрохідність каньйонів[64] могли поставити експедицію в тяжке становище. Ось чому було вирішено комплексну експедицію відкласти, а в 1930 році послати ще одну розвідку.

І ось жаркого літнього дня ми знову вирушаємо в дорогу. Склад групи значно змінився. Крім наших знайомих — Шиманського, Цауберера і джигіта Нургаджі, з нами їдуть молоді харківські спортсмени Борис Тюрін і Василь Головко, а також дуже сильна і витривала людина — носій Кущенко, якого ми взяли ще в Харкові.

На ярмарку в Каркарі знову закуповуємо коней, перевіряємо їх під в'юками. На цей раз техніка нав'ючування у нас раціоналізована: до сідел прикріплені з обох боків гачки, а на в'ючних корзинах петлі. В'юки підносять одночасно з обох боків, навішують петлями на гачки і закріплюють ременем, що йде попід черевом коня поруч з попругою. Коні повинні поступово звикнути до в'юків, тому ми спочатку навантажуємо їх на півваги, а решту вантажу веземо до Наринкола на підводах.

Щоб вивчити різні варіанти шляхів до масиву Хан-Тенгрі, ми обираємо новий маршрут: вверх по річці Баянкол, що розрізує східну частину хребта Терскей-Алатау, потім вверх по ущелині Ашутер і через перевал, що має таку ж назву, в самі верхів'я Сариджасу. Далі вже знайомим шляхом через перевал Тюз у долину Інильчека.

У горах ще ховаються басмачі, і нас, як і в минулому році, супроводить загін прикордонників.

Із Наринкола виходимо на південний захід по зарослій чагарником широкій долині і поступово заглиблюємося в Баянкольську ущелину. Наш шлях пролягає вздовж лісу.

— Дивись, начальнику, — говорить Нургаджа, вказуючи на зелену поляну. Пильне око джигіта помітило там двох диких кіз. Я бачу двох малят, малюсіньких козенят, зовсім ще сосунків. Їх мати пасеться, очевидно, десь поблизу. Не підозріваючи, що на них дивляться, козенята завзято борються, упираючись з усіх сил ніжками в землю, б'ючи одне одного маленькими лобиками, де незабаром у них з'являться ріжки.

Казкова картина! Так і здається, що з дрімучого темно-зеленого лісу ось-ось з'являться німфи і фавни і поллються чарівні звуки сопілки.

Погода стоїть чудова. Борис Тюрін скидає навіть сорочку:

— Можна позагоряти трохи.

Його приклад наслідують і інші.

Але незабаром усе змінюється.

Переходимо вбрід річку Баянкол і рухаємось до ущелини Ашутер, у верхів'ях якої знаходиться перевал до Сариджасу. Важкі хмари закрили вершини і повзуть вглиб ущелини. Густа снігова завіса огортає схили! Караван іде в суцільній імлі. Коні ранять ноги об засипане снігом гостре каміння, залишаючи сліди крові. Раптом: різкий вітер і мерзла крупа з силою б'ють в обличчя.

Перевал!

Вітер рве туман, і в просвіти між сірими клаптями його ми бачимо Сариджас. Вся долина занесена снігом. Коні йдуть нехотя, весь час зупиняються, відвертаючи голови од вітру.

Тільки опівдні нам вдається спуститися до верхів'я Сариджасу.

— Привал! — подаю команду.

Хочеш не хочеш, доводиться розбивати бівуак, хоч місце дуже незручне. Намагаємось розпалити багаття, але дрова, які ми взяли з собою, стали вологі і не горять. Голодні коні стоять, похмуро повісивши голови. Не чути ні їх іржання, ні звичайного попирхування.

— Схоже, що тепер не серпень, а грудень, — говорить Тюрін — Навіть не віриться, що вчора ми загоряли.

Ранком — та сама гидка снігова погода з льодовими поривами вітру. Просушуємо на вітрі обмерзлі палатки, нашвидку в'ючимо караван і продовжуємо спуск.

До мене під'їжджає Нургаджа.

— Начальнику, візьми бінокль, добре дивися вниз, ось ця сторона. Бачиш, багато коней ходить?