Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
Небо зненацька закишіло якоюсь кольоровою висипкою, обсипалось плямами, що колихались, росли і дозрівали, аж раптом наповнили простір дивним людом птахів, котрі колували й кружляли великими перехресними спіралями. Все небо було повне їх шляхетного паріння, лопоту крил, величних ліній тихого ширяння. Деякі з них як величезні лелеки линули на широко розпростертих крилах, інші, подібні до кольорових китиць, до варварських трофеїв, щоб втриматись в потоках теплого леготу, мусили тяжко і незграбно тріпотіти крилами; інші, зрештою недолугі конгломерати крил, міцних ніг і обскубаних ший, нагадували погано напханих сипів та кондорів, з яких сипалося трачиння.
Між них були й птахи двоголові, птахи багатокрилі, птахи каліки, котрі недолуго борсалися в повітрі махаючи одним крилом. Небо починало нагадувати стару фреску — фреску, повну монстрів та фантастичних звірів, які кружляли, розходились і знову сходились по кольорових еліпсах один до одного.
Облитий на бантах раптовим світлом батько встав, простягнув руку — зазивав птахів старим покликом. Він впізнавав їх і дуже розчулився. То було далеке, забуте потомство тієї пташиної генерації, яку колись Аделя розігнала на всі сторони неба. Тепер те штучне потомство, те дегенероване, внутрішньо мізерне, звиродніле й вибуяле пташине плем'я поверталось додому.
Недоречно велике, по-дурному пішовши в ріст, воно всередині було порожнім і мертвим. Вся життєва сила тих птахів пішла на фантастично розбуяле оперення. То було щось подібне до музею вимерлих родів, лахмітні пташиного Раю.
Деякі з них літали навзнак, мали незграбні та тяжкі, подібні до колодок та замків дзьоби, обважені кольоровими наростами, — були сліпими.
О, як зворушило батька це несподіване повернення, як дивувався він пташиному інстинкту, тією прив'язаністю до Вчителя, котрий як малу дитину пестив той вигнаний рід, який врешті по багатьох генераціях в останній день перед згасненням племені потягнув назад до прадавнього краю.
Але ті сліпі паперові птахи вже не могли впізнати батька. Даремно він кликав їх давнім покликом, забутою пташиною мовою — не чули його й не бачили.
Аж раптом в повітрі засвистіло каміння. Це веселуни, те дурне й бездумне плем'я, почали жбурляти каміння в фантастичне пташине небо.
І даремно батько страхав та погрожував заклинальними жестами рук — не чули і не бачили. А птахи падали. Втраплені каменем, тяжко обвисали і в'янули вже в повітрі. Ніж долетіти до землі, ставали безформним жужмом пір'я.
Швидко та дивна височина покрилась дивовижною падлиною. І доки батько добіг до місця погрому — весь пташиний крилатий рід вже замертво лежав на скелях.
Тільки тепер батько міг зблизька побачити всю нікчемність тієї зубожілої генерації, всю сміхотворність її мізерної анатомії.
То були величезні, будь-як напхані старим стервом віхті пір'я. В багатьох не можна було вирізнити голови, бо та ціпкувата частина тіла не мала на собі жодних проявів душі. Деякі, як зубри, були вкриті кудлатою, позлипалою шерстю й відразливо смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і дохлих верблюдів. Ще інші, очевидно, були з певного роду паперу, всередині порожні й на диво пістряві ззовні. Декотрі зблизька виявилися не чим іншим як великими хвостами пав, кольоровими віялами, в котрі незрозумілим чином вдихнули якусь ілюзію життя.
Я бачив сумне повернення батька. Штучний день поволі забарвлювався кольорами звичного світання. В опустілій крамниці верхні полиці набрали барв світанкового неба. Між фраґментів згаслого пейзажу, між зруйнованих лаштунків нічної обстави батько побачив продавців, що просиналися. Вони підіймались між сувоїв сукон і смачно позіхали до сонця. Наверху, в кухні, розпатлана і тепла від сну Аделя почала молоти в млинці каву, притиснула його до білих грудей, від яких зерна набирали блиску й жару. У сонячному світлі почав вмиватися кіт.
Переклав Тарас ВОЗНЯК
Санаторій Під Клепсидрою
Юзефі Шелінській
Книга
Для мене це просто Книга, без жодних визначень і епітетів, і в цій стриманості й відмежованості є безпорадне зідхання, тиха капітуляція перед неохопністю трансценденту, адже жодне слово, жоден натяк не зможе засяяти, запахнути, пробігти тим дрожем перестраху, прочуттям тої речі без назви, сам перший посмак якої на кінчику язика перевершує всі ступені нашого захвату. Тож до чого тут патос прикметників і пихатість епітетів — перед цією річчю без міри, перед цією пишносяйністю без ліку! Зрештою, читач — той справжній читач, на якого розраховує ця повість — зрозуміє й так, коли я глибоко погляну йому в очі і на самому дні засяю отим сяйвом. В тому короткому, але сильному погляді, в мимобіжному потискові руки він підхопить, перейме, впізнає — і приплющить очі з захвату над тою глибокою рецепцією. Бо під тим столом, який нас розділяє — чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?