Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
До книжки ввійшов цикл «Легенди старокиївські», написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. Це 25 легенд-оповідань, кожне з яких містить цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем.
Дівчинка випростується й оглядається назад. А там – з-поза стіни, тієї виламаної зубцями, що мов сходи до неба, аж між самі зорі, – повно світла.
Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і – застигає. Ніжка тихесенько опускається на плити, в грудях спирає дух, а серце тремтить-тетелить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся казала про нього: «Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі»…
У Софійському храмі нема іконостаса. Лише кілька низеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом – довгастим, мурованим, як гробниця, – світла, світла! – Не свічки – зорі порозквітали вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих. Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: світло чи аромат в’ється з них так, що з радощів сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.
Довкола престола – тих Божих ангелів, як зір на небі! Ані не оглянути всіх, не те, щоб полічити. Білосяйні, як сніг, ясніші за сонце, над зорі, над квіття гарніші.
І між ними Марійка впізнає «знайомих», що були на образі, а тепер прийшли сюди. Ось Гавриїл з лілеєю, он Михайло з мечем, Урієль з блискавкою, Рафаїл з блакитно-срібною великою рибою. А найгарніший зі всіх – он той, з веселковими крилами, одягнений, як візантійський цар-василевс – Ангел Доброї Ради, Марійкою найулюбленіший.
«Днесь спасеніє миру бисть», – саме виводить «веселковий» ангел, й Марійці здається, що той спів підносить її від землі, мов крила, – «Яко воскресе, воскресе Христос»… – хвилею прибою летять у відповідь тисячі радісних ангельських голосів.
Згадала Марійка про обох бабусь. Хоче їх покликати. Таж їх нема на кам’яній подушці. Аж он вони: в земному поклоні обидві припали обличчям до землі. І Марійка тепер ясно бачить, що то вони – і не вони. Ані своєї бабусі Марії, ані «чужої» нема. Замість них інші, таж і ці знайомі. Бачила їх, але – де й коли?
Ах! Та це ж було недавно! Як вона з бабусею ходила до церкви святого Юра! Там було на стіні намальовано все-все, що ось тут є тепер. І покривала так само бликитним сяйвом облиті, й руки у одної от так зіп’яті над головою!
«Мироносиці»! – казала на них бабуся! Мироносиці!.. Але ж було їх три. І та третя, що не припала обличчям до землі, тримала в руці такий гарний глечик. От так…
І, наслідуючи рух, Марійка підносить ручку з фіалками, скільки може – догори й розтуляє пальчики. Фіалки падають ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру, того фіалового «тричі барвленого», що був у Візантії ознакою тільки єдиного василевса…
МІСЯЧНА ПРЯЖА
Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками пальців по незастеленому убрусом, небарвленому столі: трапезу закінчено.
Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері – точної копії тієї «Влахернської Оранти», що прикрашає царгородський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами «молитва по насищенню». Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона-просфорника прийняв різьблену дерев’яну тарелю з «Богородичною гіросфорою», що сьогодні була з чорного борошна, як годиться на Благовіщення у великому пості. Рівними, поважними рухами людини, що звикла ходити біля вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонившись ігуменові, підійшов до образа Пречистої.
«Взбранній воєводі побідительная…» Заколивалась розколисаними хвилями урочиста мелодія гімну Богородиці, зложеного Візантією в подяку Пресвятій Діві, що визволила їх від набігу буйної Київської Русі-України, яку не спиняє ані грізна лють чорного Понту Евксінського.
Анастасій, вклонившись «Влахернитисі» урочистим рухом офірування, помалу тричі раз за разом підніс вгору таріль з просфорою, як наказував робити в кожне Богородичне свято лаврський устав.
Так-бо ж чинили святі апостоли по успінню Пресвятої Богородиці на знамення, що вона й з небесі-небес ділить з ними «хліб ангельський».
Звуки прекрасного гімну завмирали, розпливаючись, як водяні кола на поверхні води, всмоктуючись в товстезні стіни трапезної. На мить в трапезній запанувала тиша. Велика, майже порожня світлиця з назнаком іконостасу «в головах», з довгими, чистими столами, дихала миром і спокоєм. Лише ледве чутно черкали по круглих, товстих шкляних віконцях – був то дар князя Ізя слава – повні весняних соків віти дерев, розгойдані вечірнім вітерцем, тим, що то приносить весну, кидаючи її – витужену – хвильками до спраглої землі. Здавалось: до миру монастирської трапезної просяться з теплого присмерку душі, що й по смерті не знають спокою, бо ж за свого земського життя занадто відгонили його від себе.