Смерть Атея (збірник)

Енарей, війнувши білою спідницею, присів, підтягнув до грудей коліна, осмикав, як жінка, спідницю і сперся підборіддям на коліна. Лише тоді звів очі на царя.

– Енарей слухає, великий царю.

– Мені – дев’яносто, – сказав Атей і надовго вмовк, бо всі слова раптом кудись пощезали. Та й про що говорити: дев’яносто – це таки дев’яносто.

Енарей терпляче чекав, квапитись не треба – тим більше першому порушувати царську мовчанку. Все, що треба, владика сам скаже. Як з’явилася в кочовищі македонська змія, цар наче змінився. Спершу звеселився, згодом – і швидко – посмутнів, чорна тінь лягла на його гостре, кістляве лице. Став частіше задумуватись, непомітно позираючи на шатро, в якім жила македонка, зітхав… Маючи таку звабу і дев’яносто літ за плечима – будеш хіба ж так зітхати! І енарей відчув: цар покличе його, неодмінно покличе й помочі забажає… Тому сам прийшов. І – не помилився.

– Дай мені такого зілля, щоб я знову молодим став, – раптом сказав цар. Звівши голову, похмуро подивився на енарея. – Ось чому я думав про тебе, і духи тобі правильно шепнули, що я хочу тебе бачити. Ти скіфський знахар, а скіфські знахарі все можуть. То зготуй мені такого зілля, щоб я знову молодечу завзятість у собі відчув. Повладарюю ще, та й жінок би скількох ще мав! А то маю лише бажання, а сил чоловічих уже немає… Нащо мені таке життя.

– Мудрість молодим не дається.

– Нащо мені мудрість на старості, коли я хочу бути молодим і мати жінок. Нащо мені мудрість, коли в мене чоловічої сили вже немає.

– Але ти їх мав, – не без заздрощів сказав енарей.

– Мав, – у півтемряві посміхнувся цар. – Ой, багато ж мав за життя! Але жінок хоч і багато май, та хочеться мати їх ще більше.

Енарей нічого не відповів. Помовчавши, сказав, дивлячись прямо поперед себе:

– За літом іде осінь, за осінню – зима. І тут уже нічого не вдієш. Так веліли боги, такий порядок вони установили в світі білому. А людям не дано міняти порядки богів.

– Але за зимою іде весна!

– І все ж: хто спізнав свою весну, той мусить іти до свого літа, від літа до осені, а тоді вже й до зими. У природі, як і в людей: все має свій початок і кінець. У людей, як і в природі: все має свій початок і свій кінець. Хто розквітнув, той мусить і зав’янути.

– Не це я хотів від тебе чути! – сердито сказав Атей. – Не забувай, я – владика!

– Над життям – так, – покірно вклонився енарей, – але не над смертю. Бо смерть нікому не підвладна. А після старості ніколи молодості не буває, як після дня ще дня не буває, – і закінчив, як присуд виніс: – Немає у мене такого зілля, тому й обіцяти не можу.

– У тебе немає, а в інших жерців?

– І в інших немає.

– У скіфських чи й у чужих?

Енарей подумав і твердо відповів: