В небі — Земля!
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В небі — Земля!». Краткое содержание книги:
Це — майже повністю перероблений варіант повісті «В зоряні світи», яка виходила в 1956 та 1958 роках, де є нові сюжетні ходи й навіть нові персонажі!
…Дік, наче тать, крався до «Комети». Прискочив до літального апарата і взяв там кілька пакетів АЗ[2]. Вкладаючи їх у верхні кишені скафандра, він поглядав на повалену ракету. Раптом в овалі ілюмінатора побачив обличчя Жаннети. Дивився, як загіпнотизований, потім почав відступати, відступати, обернувся і чимдуж кинувся до гір.
— Сліпа! Сліпа! — шепотів не то зі страхом, не то з торжеством.
«ТРИМАЙТЕСЬ, ВИРУЧИМО!»
Сонце повільно сунулось понад обрієм. Воно вже не заглядало в ущелини, тріщини і глибокі долини — віддало їх на поталу лютому космічному холоду. Насувалася довга місячна ніч.
Експедиція вирішила перебазуватися в печери. Адже там, у надрах Місяця, зберігається тепло. До того ж, і дослідницької роботи там непочатий край.
Хоч потужна рація «Комети» була пошкоджена, за допомогою супутника вдалося сповістити Землю про тяжке становище, в якому опинився екіпаж, про трагедію Жаннети.
Одержали відповідь, і хоч прийняли її уривками, проте суть зрозуміли добре. Вона зводилася до двох коротких слів:
— Тримайтесь. Виручимо!
Це додавало сили, бадьорості. Люди діяли. Треба було перевезти і запаси харчів, і балони із життєдайним киснем, і чимало апаратури, особливо так звану «атомну батарею» — агрегат, здатний перетворювати тверді тіла на газ.
Навантажений до краю літальний апарат, ледве набираючи висоту, зробив кілька рейсів. І коли вже всі, в тому числі й Робот, розташувалися в мозаїчному, залі глибинного міста, Загорський зробив ще один рейс. Виявилось, що вони в поспіху не захопили палатки, виготовленої із синтетичного матеріалу і призначеної саме для використання в гірських заглибинах.
Повертаючись до своїх, Микола оглянувся на самотню «Комету». По ній ковзнуло сонячне світло, коротким блиском сяйнув ілюмінатор, і все укрила темрява. «Комета» поринула в чорний океан, безслідно зникла в ньому. Тільки на схилах гір сяяло золото сонця, але тіні добиралися й туди.
Дивлячись на це мовчазне боріння світла і тьми, Микола мимоволі думав, як то він передасть оцю картину звуками. Щоб люди, слухаючи його музику, почули обвали важких тіней, дзенькіт кованого золота і стукіт неспокійного людського серця. Виринеш, виринеш із темряви, «Комето», ще купатимешся у сонячних променях!
Подумав про Жаннету. Невже і її горе він переллє у музику? Яка це трагедія для людини — вбирати очима велетенські світи, а потім… Вона ж така чутлива натура! А який чудовий мотив вплела вона в його симфонію… В тому мотиві чути подих космосу…
Саме в цю мить Миколину свідомість, наче блискавка небо, освітила думка: «Я її кохаю! Кохаю!» Груди йому затопила повінь гарячого почуття — радісного і тривожного. Хотілось сміятися і плакати, гукати на весь світ: «Кохаю! Кохаю!»
ДНІПРО НА МІСЯЦІ
Професор був зосереджений, мовчазний. Його не так пригнічувала перспектива довгої місячної ночі, як горе Жаннети Барб’є. Він не спускав з неї тужливого батьківського ока і все думав, чи безповоротно вражені її очі, чи ще, може, вдасться повернути їй зір.
Коли вони заходили у підземелля, Іван Макарович сам тримав її за руку, попереджав про спуски, повороти. В скупих фразах, які доводилося говорити, обминав усе, що нагадувало про зір. Зате Михайло занадто голосно, як здавалося професорові, висловлював своє захоплення «селенітським містом». Раніше досить стриманий, небалакучий, зараз він так і сипав словами.
— А це… здорово! — вигукнув він, побачивши сходи.
— Це ж казка! — аж засміявся, зайшовши до храму.
Цілий ліс монументальних колон, жевріюча кам’яна чаша, над нею — кам’яне, всіяне зорями небо, хіба міг Михайло не захопитися цим витвором невідомих митців?
«Неймовірно, прекрасно, фантастично», — говорив він, розглядаючи статуї, мозаїку. Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, круглі, шестигранні, ромбовидні і трикутні печери, — і все це Михайло по-своєму коментував.
Іван Макарович пробував делікатно зупинити потік його красномовства, та де там! Невгамовний механік, забувши про горе товаришки, не міг або й не думав стримувати свою радість.
А Жаннета ішла мовчки, обережно ступаючи по вкритих порохом плитах, наче по тонких крижинах.
— І світло… — шепотів Михайло. — Яке чудове світло!
Це вже було занадто. Іван Макарович аж скривився, неначе від болю. «От уже балакун! — подумав про Михайла і поглянув на Жаннету. — Може, вона не все розуміє без перекладу?»
2
АЗ — аварійний запас, в якому є все необхідне для харчування і дихання космонавта.