Магічний ніж
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #2
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-743-9
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Магічний ніж». Краткое содержание книги:
Опинившись у скрутному становищі, англійський хлопчик Віл випадково знаходить шлях до іншого світу, де доля зводить його зі сміливою Лірою. Дівчинці дуже важко: вона мусить переховуватися від сил Зла, які намагаються знайти і знищити її. Але тепер у Ліри є новий товариш, зустріч з яким надихає її на нові подвиги. Діти знаходять справді дивовижну річ — магічний ніж, за допомогою якого можна робити вікна до інших світів. Вони мусять будь-що зберегти його, адже у протилежному випадку Всесвітові загрожує втрата рівноваги…
— Я не помітив, як ти підійшла.
— Та ти й не дивився, — відповіла дівчинка. — Мабуть, ти думав про щось інше. Добре, що я тебе знайшла. Знаєш, дурити людей вельми просто. Дивись.
Повз них проходили, рухаючись майже синхронно і підозріло озираючись довкола, двоє полісменів, чоловік і жінка. Було тепло, і вони були в білих сорочках із закоченими рукавами. Віл сторожко подивився на їхні рації та кийки. Коли вони наблизилися до лави, Ліра підвелася та заговорила з ними.
— Ви не підкажете мені, де знаходиться музей? — спитала вона. — Ми з братом повинні були зустрітися там із батьками, але, мабуть, загубилися.
Полісмен подивився на Віла, й той, стримавши свою злість, знизав плечима: так, ми загубилися, як по-дурному, правда?
Чоловік посміхнувся, а жінка спитала:
— А який музей? Ешмолін?
— Так, саме цей, — відповіла Ліра та зробила вигляд, ніби уважно слухає пояснення жінки.
Віл підвівся, подякував поліцейським, і вони з Лірою пішли геть. Вони не озиралися, але поліція вже втратила до них інтерес.
— Бачив? — спитала Ліра. — Якщо вони тебе шукали, я їх відвернула: вони не звернуть уваги на хлопця з сестрою. Мені краще не відходити від тебе ні на крок, — почала виговорювати вона йому, щойно вони завернули за ріг будинку. — Сам ти можеш ускочити в халепу.
Віл нічого не відповів, але його серце бухкало від люті. Вони підійшли до круглої будівлі з великим свинцевим куполом, що височіла на майдані, оточеному кам'яними кремовими корпусами коледжів, церквою й високим садовим муром, з-за якого виглядали широкі крони дерев. Вечірнс сонце розфарбовувало все довкола в найтепліші тони, сонцем пахло й повітря, своїм кольором дуже схоже на золотаве вино. Листя на деревах було нерухомим, і навіть шум транспорту був на цій маленькій площі ледь чутним.
Ліра нарешті звернула увагу на почуття, що охопили Віла, й запитала:
— Що сталося?
— Розмовляючи з людьми, ти привертаєш їхню увагу, — тремтячим голосом відповів він. — Якщо ти хочеш, аби тебе не помітили, тобі слід мовчати й поменше рухатися. Я роблю це все своє життя й добре вмію це робити. Те, що ти зробила… ти просто вийшла із затінку. Не слід цього робити! Ти поводишся несерйозно.
— Ти так гадаєш? — промовила дівчинка, відчуваючи, як її охоплює роздратування. — Ти вважаєш, я нічого не знаю про те, як брехати й усе таке? Але тобі я не брешу й ніколи цього не робитиму, присягаюся. Ти в небезпеці, і якби я не вчинила так, тебе б схопили. Ти що, не бачив, що вони на тебе дивляться? Ти недостатньо обережний — якщо бажаєш почути мою думку, це ти поводишся несерйозно.
— Якщо я несерйозний, то чому вештаюся тут, чекаючи на тебе, коли я міг би бути за багато миль звідси? Я міг би спокійно сидіти в тому місті, дбати про свої справи, але натомість тиняюся тут, аби в разі чого допомогти тобі. І ти ще кажеш, що я несерйозний?
— Ти мусиш бути тут! — гнівно вигукнула вона. Нікому не можна розмовляти з нею таким тоном — вона ж аристократка, зрештою, вона Ліра! — Ти мусиш бути саме в цьому світі, інакше нічого не дізнаєшся про свого батька. Ти шукаєш його для себе, а не для мене.
Обмінюючись цими палкими докорами, вони не забували приглушувати голоси — майдан був дуже затишним, і люди, які гуляли тут, могли звернути на них увагу. Почувши останні Лірині слова, Віл одразу замовк, йому навіть довелося притулитися до стіни коледжу. Обличчя його стало дуже блідим.
— Що ти знаєш про мого батька? — дуже тихо спитав він.
Ліра відповіла таким самим тоном:
— Нічого. Я лише знаю, що ти його шукаєш. Я спитала лише це.
— Кого спитала?!
— Алетіометр, звичайно.
Віл не одразу згадав, що вона має на увазі. Потім його погляд став таким розлюченим і підозрілим, що дівчинка вмить дістала прилад із рюкзака та сказала:
— Гаразд, я покажу тобі.
Вона присіла на кам'яний бордюр, що оперізував трапу в центрі площі, схилилася над золотим інструментом та почала повертати його ручки. Її пальці рухалися так швидко, що встежити за ними було майже неможливо. Далі вона на декілька секунд зупинилася, спостерігаючи, як золота стрілка почала пересуватися по колу, на мить застигаючи то тут, то там, а потім ізнову швидко перевела стрілку в нове положення. Віл пильно стежив за тим, що відбувається довкола них, але поруч нікого не було; група туристів розглядала будівлю під куполом, а продавець морозива штовхав свою тачку по тротуару, проте на них ніхто не дивився.
Ліра заблимала очима й зітхнула, ніби прокидаючись.
— Твоя мати хворіє, — тихо сказала вона. — Але їй нічого не загрожує — за нею доглядає та пані. Ти взяв якісь листи та втік. Ще там був чоловік, я гадаю, він був злодієм, і ти вбив його. Ти шукаєш свого батька, і…