Будинок з привидами
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #2
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Будинок з привидами». Краткое содержание книги:
Оржеховський вільно бігає по цій самій довгій дошці босими ногами, він лягає на лаву і підсовує собі під голову, під лопатки, під ноги вістрями вгору три козацькі шаблі, він вбиває голою долонею в лаву цвяхи — п'ять цвяхів підряд! Він гне на грудях товстий прут заліза, він розривав міцний ланцюг, тут-таки, на сцені, він розбиває дві пляшки, товче їх у міцній ступці, висипає потім осколки скла у фанерний ящик з-під сірників і стає туди ногами. У ящик, ногами у скло!
І все йому сходить благополучно! Перерва…
Вийти? Не варт! Ще займуть місця, і тоді доведеться дивитися звідти, з «Камчатки». Я з Галею залишаюся в залі. Тільки Петько, поклавши на своє місце кашкет, побіг по насіння.
Притримуючи Петьків кашкет, щоб не вкрали, я розглядаю публіку. Там, на сцені, за щільною завісою, голосно сміялися, гупали ногами борці. Мені було все ще досадно, що той гладкий Алі-Бурхан поклав такого спритного хлопця. В залі було душно. З вулиці у відчинені вікна линув солодкий запах. Ці розквітлі акації стояли на тротуарі поряд з клубом, їх білі гілки було добре видно в присмерку наступаючого вечора.
— Цікаво, хто ж із публіки, який дурень піде з тим богатирем боротися? — спитала Галя, обмахуючися хусточкою.
— Хто-небудь піде. Може, твій Котька піде.
— Хто тобі сказав, що він мій? Чого ти причепився?
— Ти ж страждаєш за Котькою. Що — я не знаю?
— Нічого не страждаю… Потрібен…
— Тихше! — зупинив я Галю.
Поруч, на вулиці, гучно заспівали «Інтернаціонал».
— Хто це? — спитала Галя.
— Держи місце, — наказав я і кинувся до відчиненого вікна. Висунувшися, я побачив, що верхній поверх друкарні освітлений. Друкарня стояла поряд з кафедральним костьолом. Чорний шпиль мінарета і мадонна на ньому проступали на ясному ще небі. В освітлених вікнах друкарні я помітив людей. Вони стояли й співали.
— То в осередку друкарні, — пояснив я, повертаючись. — Мабуть, у них кінчилися комсомольські збори.
Так, я вгадав правильно. Тільки затихли останні слова «Інтернаціоналу», вони заспівали «Молоду гвардію»:
Слова пісні ясно долітали звідти, з друкарні.
І мені зразу зробилося дуже тоскно тут, у цьому душному, гомінливому залі, серед незнайомої публіки. Там, у сусідньому будинку, дружно співали комсомольці, — мабуть, вирішували дуже важливі справи. Може, вони умовлялися, як краще ловити бандитів; може, вони приймали кого-небудь у комсомол. Стало тяжко, що я не з ними. І навіть те, що поруч мене сиділа Галя, не могло відігнати туги, принесеної разом з цією гучною піснею. Я згадав, як важко жилося мені в ці дні, згадав усі свої прикрощі, і мені стало ще болячіше, і ніщо, здавалося, не зарадить моєму лихові.
Але тут я почув знайомий голос Маремухи:
— Насіння немає, а є тільки монпансьє. Бери, Галю, це кисленькі, — сказав Петько.
На клаптику газетного паперу Маремуха тримав штук вісім цукерок. Вони були різних кольорів і позлипалися.
— Бери, Галю, ну! — твердо сказав Петько.
Галя обережно, двома пальцями взяла липку цукерку і захрускала нею. І мені теж схотілося покуштувати солодкого. Я відірвав одразу дві цукерки і поклав їх, не розламуючи, в рот.
Так, хрустячи кисленькими цукерками, ми дочекалися відкриття завіси.
— Переможець чемпіона світу, Чорної Маски, відомий волзький богатир, майстер стального затиску, ніким не подоланий Зот Жегульов! — вигукнув розпорядник і зразу ж відбіг набік. Він притулився до стіни і став дивитися в глибину сцени так, наче звідти мусить вискочити не борець, а справжній звір.
Я думав, що волзький богатир буде фасонити більше за всіх і вийде на сцену не скоро, але Зот Жегульов з'явився відразу, як тільки оркестр заграв марш. Він вийшов, і мені спочатку здалося, що до нас суне тулуб безногої людини. А здалося так тому, що Зот Жегульов був у чорному трико до пояса. Це дебеле шерстяне трико туго обтягало його довгі, худорляві ноги в легеньких чорних черевиках без каблуків. Дуже недобре, зле було обличчя цієї людини: все в шрамах, зморшках, смугляве й сухе, великі зализи на лобі, ріденьке чорне волосся і ніс тонкий, гострий, неначе дзьоб хижого птаха. Коли Зот Жегульов, підійшовши до рампи і», уклоняючися, посміхнувся, я побачив білі й великі його зуби. Я відразу не злюбив цієї людини. Я відчув, що Зот Жегульов посміхається навмисно, за гроші.