Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Мої руки ніби тонули в її тілі, яке не чинило ані найменшого спротиву моїм пориванням. Мої руки провалювалися в її м’які груди. Її губи здалися мені також безвільними і м’якими. Лише коли десь поблизу пролунав шум, я відчув її. Вона вперлася ручками в мої плечі та натиснула на них, намагаючись відіпхати мене від себе.
— Зачекай! — шикнув я у відповідь, прискорюючи ритм свого тіла.
— Хтось іде! — її шепіт видихнув на мене знайомий запах м’яти.
«Зубний еліксир!» — згадав я.
Потім, піднявши з обрізка килима одяг та задувши свічку, ми сховалися за якусь перегородку та, тремтячи від холоду, тиснучись одне до одного, щоб зігрітися, спостерігали, затамувавши подих, за побаченням другої пари. Жінка здавалася мені напрочуд гарною. При світлі знову запаленої свічки її профіль збуджував мене більше, ніж м’які, теплі груди Мири, які я, мов голубку, тримав на своїй долоні.
Їхнє побачення було доволі коротким і безсловесним, і тільки завдяки цьому ми не застудилися.
— Це солісти балету, — з гордістю прошепотіла в цілковитій темряві Мира, коли коханці вже спускалися приставними драбинами. — Ти бачив, як він брав її ззаду?
— Ні, — признався я.
Ми повернулись на диван. У повітрі стояв неприємний запах. Я намагався відволіктися від нього, але він доганяв мене навіть тоді, коли я заганяв своє тіло у ритм відбійного молотка. Лише коли опустився на м’яке й податливе тіло Мири, зрозумів, що це був запах поту. Але тоді це був запах чужого поту, а тепер він змішався із запахом мого.
Ну, а балет «Спартак» мені не сподобався.
53
Київ. Березень 2004 року.
Чорти б забрали цю зиму! Ні, неправда! Шампанське до сніданку у п’ятизірковому швейцарському готелі — це також нинішня зима. Тільки три тижні тому! Але зараз, коли снігові цурпалки летять в обличчя, я посилаю все до біса. А коли сиджу в кабінеті, коли секретарка Нілочка приносить тацю із горнятком мокко, коли повільно натискаю на кнопки телефону Світлани Віленської — у цю мить я думаю, що Бог добряче попрацював над цією зимою. Йому б за таку зиму підвищення або золоту акцію якого-небудь трубопрокатного заводу-велета!
— Алло, ти де? — запитую я Світлану.
— У машині. Іду в салон.
— Будеш гарною?
— А що, вчора не була?!
Я сміюсь. Як не вмів я раніше розмовляти з жінками, так і не навчився досі. Єдина відмінність — зараз мені через це не соромно.
Хоча вчора вранці, коли ми разом прокинулись у мене вдома, Світлана примудрилася мене збентежити.
— Ти знаєш, а ми ж досі не розмовляли одне про одного, — промовила здивовано, ніби ця думка прийшла в її розумну голівку раптово.
— Так?! — лише зумів я витиснути з себе. Потім п’ять хвилин мовчав, шукав пояснення.
— Напевно, ми були зайняті, ми піклувались про Дмитра і Валю, — припустив я.
— Це теж, — кивнула вона. — А я спочатку думала, що тебе Валя цікавить, а не я...
— Ну що ти! Звичайно ти, — визнав я і зрозумів, що цієї миті сам себе зрадив.
Та вона не звернула уваги на мої слова. Підвелася. Підійшла до вікна, відсмикнула гардину.
Стояла красиво, нерухомо. Її тіло ніби саме просилося до рук. Своєю красою в мої руки. Кортіло взяти її за стан, підняти акуратно над собою й показати всьому світові. Похвалитися.
Вона раптом обернулася, подивилася на мене задумливо.
— Здається, в мене буде дитина, — промовила вона неголосно.
— У тебе? — запитав я.
Вона помацала правою рукою ліву грудь. Піднесла її, розвернувши акуратним рожевим соском угору, придивилася до соска.
Я уявив її такою ж оголеною, але з немовлям на руках. Вийшло гарно.
— У тебе ще не було дітей? — запитав я.
— Не було, — кивнула вона.
— А як справи з медом?
Вона кинула на мене здивований погляд. Я й сам відчув, наскільки по-дурному було поставлено запитання. Мене підвело підсвідоме бажання змінити тему розмови.
— Мед?! Мед я ще в січні допродала. Зараз — канікули.
— Римські канікули, — промовив я посміхаючись. — Ти хочеш у Рим?
Вона заперечно хитнула головою.
— Я ще не знаю, чого хочу, — прошепотіла вона.
«Треба купити їй дорогий подарунок», — подумав я у відповідь на її шепіт.
54
Київ. Липень 2015 року.
Коли спиш один на по-королівськи широкому ліжку, сниться одне й те саме. Сниться, що спиш удвох. Та й не спиш, а крутишся, перекидаєш і перекидаєшся. I краще б нічого не снилося, тому що фінал таких снів одноманітний і сумний. Скільки не запліднюй кулак чи простирадло, тебе від того не побільшає, ти не повеселішаєш і не станеш щасливішим.