Лук Нічної Громовиці

Була вже шоста, коли Інга врешті-решт поступилася подружці і вони пішли до Кріля, щоб спробувати повернути стрілу мирним шляхом. Інга, звісно ж, мало вірила у мирне вирішення справи, але Іру жахала сама думка про те, що стрілу можна викрасти.

Їм відкрила Крілева мама. Вона працювала у будинку культури і, можливо, тому частенько висловлювала надзвичайно різкі судження.

— Добрий день, Галино Тарасівно, — привіталася Інга. — Ви не могли б нам віддати стрілу, яку ваш Миколка у нас поцупив.

— Що?! — невдоволено звела брови Галина Тарасівна. — Миколка у вас щось поцупив? Чи ви марите, дівчатка? Як ви можете звинувачувати у злодійстві мого сина?!

— Ми не звинувачуємо, ми просто хочемо, щоб ви стрілу повернули, тільки й усього, — здвигнула плечима Інга.

— Ні, це просто нечуване нахабство! Миколо!.. — гукнула Галина Тарасівна синочка, який, на превеликий жаль, був уже вдома.

— Що таке, мамо?

— Тут прийшли якісь дівчиська і кажуть, що ти у них вкрав якусь там стрілу.

— Стрілу? Яку ще стрілу? — розвів руками Гуфі. — Вибач їм, мамо. Дівчатка, певно, перегрілися на сонечку.

— Слухай-но, брехуне, якщо ти зараз не віддаси стрілу, то може повторитися давня історія, — Інга ледве тамувала гнів.

— Це ти мені погрожуєш чи як? — гидко посміхався Гуфі.

— Ідіть звідси, дівчатка. Ідіть, — махнула руками Галина Тарасівна, немов відганяючи гусей чи курей. — Я сьогодні не маю настрою вислуховувати ваші недоладні жарти.

— Злодії ніколи не мають настрою, — сказала Інга і потягла Іру геть.

— Що ти сказала?! — верескнула Крілева мама. — Ти мене злодійкою обізвала?..

Потічок слів з вуст розлюченої Гуфіної мамці раптом перетворився на потужний селевий потік, що руйнував усе на своєму шляху. Де вже тут було вставити хоч слово, тож Інга скорилася сліпій стихії і пішла геть. Вони з Ірою ще довго чули обурені вигуки та погрозливі обіцянки, багато чого дізналися про свої негативні риси і риси своїх батьків.

— Бачиш, мирним шляхом ми нічого не досягнемо, — зітхнула Інга, яка вже не мала того запалу, що спонукав її лізти в чужу квартиру.

— Бачу, — і собі зітхнула Іра. — От тільки лізти все одно не раджу. Надто вже це ризиковано. Та я вмру від страху!

— Гаразд, я це зроблю, ти й не дізнаєшся.

— А що, як тебе мама Гуфіна зловить? Та вона ж міліцію викличе!

— Що ти пропонуєш? Нам міліцію кликати? А чим ми можемо довести, що стріла крадена?

— Інго, пообіцяй мені, що ти не підеш на таку авантюру, — попросила Іра подружку. — Я не переживу, якщо тебе до в’язниці відправлять.

— Та добре, сидітиму каменем, — пообіцяла Інга цілком щиро, бо від Іриних слів усю її і так не надто велику рішучість мов корова язиком злизала. — Ходімо краще додому.

По дорозі Іру несподівано перехопила її тітка Віра, яка тільки вчора повернулася з Іспанії, тож Інзі довелося йти додому самій, несучи тягар сумнівів і печалі на своїх тендітних плечах. Щоб хоч якось підсолодити свої гіркі думки, Інга зазирнула до крамнички, щоб купити морозива, і несподівано зустріла там Інару Фархадівну.