Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:

До першого тому вибраних творів видатного письменника ФРН Генріха Белля (1917— 1985) ввійшли широковідомі романи «Де ти був, Адаме?», «І не промовив жодного слова...», «Більярд о пів на десяту», повість «Поїзд точно за розкладом» і кращі зразки малої прози.
1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 227
Перейти на страницу:

А може, я вже мертвий? Як збагнути це тут, у цій кімнаті, з цією постільною білизною?.. Сідаючи, я машинально відгорнув простирадло, як і годиться робити, коли сідаєш на ліжко. Це простирадло не скажеш, що брудне, але й чистим його не назвеш. Жахливо таємнича постіль, не брудна, але й не чиста... не чиста... і ця дівчина перед дзеркалом, яка підмальовує зараз брови, чорні, тоненькі брови на блідому чолі.

— «Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи!» Знаєш, звідки ці рядки?— питає, усміхаючись, Оліна.— Це німецький вірш. Арчібальд Дуглас. Там ідеться про чоловіка, якого вигнали з рідної країни, розумієш? А ми, ми хоч і живемо в рідній країні, ми все одно вигнанці. Вигнанці в себе на батьківщині, цього нікому не зрозуміти. Рік народження тисяча дев'ятсот двадцятий. «Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи». Ось послухай.— Вона справді починає наспівувати цю баладу, й Андреас відчуває, що чаша його життя виповнилась, і цей сірий холодний світанок у польському борделі, і ця балада, покладена на музику Льове[2], яку вона стиха наспівує...

— Оліно! — знову почувся знайомий рівний голос за дверима.

— Чого треба?

— Рахунок. Давай рахунок. І збирайся, машина вже прийшла...

Ось вона, реальність — аркуш паперу, який дівчина, взявши кінчиками пальців, простягає в прочинені двері, аркуш, на якому записано все, починаючи з сірників, які ще лежать у нього в кишені. Сірників, що він їх узяв учора о шостій вечора. Як швидко летить час, невловимий час, і нічого, нічого я не встиг зробити за цей час і вже не зможу зробити, тільки зійду сходами вниз за цією свіжо підмальованою лялечкою назустріч своїй долі...

— Ці польські шльондри,— каже Віллі,— просто чудо. Вогонь, правда?

— Так.

Передпокій теж умебльований дуже убого: кілька хистких стільців, лавка, вичовганий тоненький, як папір, килим. Віллі курить, він знову дуже заріс, і нишпорить у своїх речах, шукаючи цигарок.

— Ну, любий, ти виявився найдорожчим з усіх нас. Хоч і я від тебе ненабагато відстав. Зате наш білявий юний друг майже нічого не коштував. Ха! — він штовхає в бік напівсонного Блондина.— Сто сорок шість марок.— Віллі вибухає реготом.— Здається, він таки справді проспав біля дівчини цілу ніч, просто проспав. У мене ще залишилось зайвих двісті марок, то я підсунув його крихітці під двері як чайові. За те, що так задешево зуміла його ощасливити. У тебе часом нема цигарки?

— Є.

— Дякую.

Як немилосердно довго веде Оліна переговори в старої, і це о четвертій ранку, коли весь світ іще спить. Навіть у кімнатах дівчат тихо, а внизу, у великій приймальні, зовсім темно. І за дверима, за якими вчора лунала музика, зараз темно, але він бачить цю темну кімнату, відчуває її запах. Тільки знадвору чути шум потужного двигуна. Але Оліна все ще сидить за помальованими червонуватою фарбою дверима, і це — реальність.

— То ти що, віриш, що цей лімузин, який возить генералів і повій, візьме й нас теж?

— Так!

— Гм, судячи з того, як працює двигун, це — «майбах». Путяща машина. Ти не заперечуватимеш, якщо я вийду й переговорю з водієм? Цей тип точно з жандармерії.

Віллі закидає на плече свій мішок і розчиняє двері: надворі ще справжня ніч, крізь каламутно-сіру імлу пробиваються тьмяні кола від фар автомобіля, який стоїть біля палісадника. Ніч холодна і невідворотно реальна, як усі воєнні ночі, холодна, загрозлива, лиха і глумлива. Ця зловісна ніч панує над усім: над брудними окопами і бомбосховищами, над десятками й сотнями міст, які зіщулились від страху... Особливо зловісною, невимовно жахливою воєнна ніч стає над ранок, десь близько четвертої. І одна з таких ночей чигає на них за Дверима. Ніч сповнена жахом, бездомна, безпритульна ніч, У якій не лишилось навіть найменшого теплого куточка, де можна було б сховатися... Всі ці ночі наслані на людей удавано-бадьорими голосами...

Невже вона справді вірить, що мене можна врятувати? Андреас посміхається. Невже думає, що можна прослизнути крізь цю густу сітку? Ця дівчина сподівається, що існує шлях до втечі, тішить себе надією, що знайде дорогу, яка обминає Стрий. Стрий. Це слово сиділо в мені від самого народження. Воно сиділо глибоко-глибоко, непізнане й нерозбуджене. Воно було в мені ще з дитинства і, можливо, тоді в школі, ми вчили про відроги Карпат, і я побачив на карті посеред ясно-жовтої плями слова «Галичина», «Львів», «Стрий», у мене раптом пробіг мороз по шкірі. Але потім я про це забув. Доля, мабуть, уже не раз поціляла в мене фатальним гачком смерті, але він ніколи не застрягав. І тільки це коротке малесеньке слово «Стрий», яке до часу дрімало десь у мені всередині, зачепило той гачок намертво...

«Стрий», це маленьке, крихітне, страшне й криваве слово піднялося в мені, перетворилося в якусь чорну хмару, яка вже все затьмарила. А вона ще вірить, що знайде дорогу, яка веде повз Стрий...

До того ж, мене щось не вабить намальована нею перспектива. Не вабить глухе село в Карпатах, де вона гратиме на роялі пастора. Мене не приваблює ця уявна певність... поки що це лише порожні обіцянки й обітниці, а щось певне можна знайти лише за темним, непевним обрієм...

Нарешті двері відчиняються, й Андреаса вражає блідість, яка розлилась по Оліниному обличчі. Дівчина в накинутій хутряній пелеринці й маленькій кокетливій шапочці, з-під якої на плечі спадає чудове золотаве волосся, а годинничка на руці вже нема, бо ж він дістав назад чоботи. Рахунок оплачено. Стара пані загадково всміхається, згорнувши руки на запалому животі. Коли солдати, закинувши ранці за плечі, збираються виходити, вона вимовляє, всміхаючись, одне-єдине слово:

— Стрий.

Оліна цього не чує, вона вже за дверима.

— Мені теж,— каже тихо Оліна, коли вони сидять поруч в автомобілі,— мені теж винесли вирок. Я стала зрадницею своєї Вітчизни, бо пробула цілу ніч з тобою замість випитувати таємниці в генерала.— Вона бере його за руку й усміхається.— Але не забувай, що я тобі сказала: хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Не забудеш?

— Ні,— відповідає Андреас.

Вся ця ніч проходить через його свідомість ниткою, яку він розмотує зі шпульки пам'яті; нитка розмотується гладенько, тільки в одному місці заважає вузлик, який не дає йому спокою. «Стрий», сказала стара. Але звідки б їй знати, що саме Стрий... Він же з нею не говорив про це, а Оліна тим більше не могла вимовити вголос це слово...

Отже, така вона, дійсність: рівний шум двигуна аристократичного авто, м'яке світло фар вихоплює з темряви безіменну вулицю, дерева, іноді будинки. Все навколо потопає в сірих сутінках. Спереду маячать дві потилиці і плечі з унтер-офіцерськими погонами. Обидві потилиці майже однакові, міцні німецькі потилиці. Від водія повільно повзе назад цигарковий дим, бо шибка в нього трохи опущена. Поруч дрімає Блондин, схожий на хлопчака, який стомився, набігавшись і награвшись, а праворуч сидить Оліна, він весь час відчуває м'який дотик її шубки... Нитка спогадів про цю чудову ніч біжить гладко й розкручується дедалі швидше, але поки він знову натикається на той дивний вузлик, згадуючи, як стара сказала «Стрий»...

Андреас нахиляється вперед, щоб подивитися на слабо освітлений циферблат годинника, й бачить, що вже шоста година, рівно шоста. Темний жах пронизує його, і він думає: «Боже, боже, на що я змарнував свій час, я нічого не встиг зробити, я за все життя нічого не зробив, я ж повинен був молитися, молитися за всіх; Пауль десь удома в цю мить підіймається східцями до вівтаря й починає проказувати молитву: „Те Deum“...»

Андреасові губи теж уже готуються вимовити «Те Deum», але в цю мить якась гігантська невидима рука накриває автомобіль, який повільно повзе під гору, Андреас відчуває якийсь моторошний беззвучний подмух, і в цій тиші звучить сухуватий голос Віллі, який питає водія:

— Куди ж це тебе несе, колего?

вернуться

2

Льове Карл (1796—1869) — німецький композитор-романтик. Писав музику до відомих балад.

1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 227
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)