Гра янгола

– Тому я хочу запропонувати вам таке: візьміть собі півроку відпустки, візьміть дев’ять місяців, якщо буде треба, бо творче горіння – це творче горіння, зачиніться на цей час у своєму кабінеті й напишіть великий роман свого життя. А коли ви його напишете, то принесете нам. Ми видамо його під вашим ім’ям, поставивши все на карту й наражаючи себе на великий ризик. Бо ми на вашому боці.

Я подивився на Баридо, а потім на Есковільяса. Отрута була готова залитися слізьми від надміру емоцій.

– Але без завдатку, – уточнив Есковільяс.

Баридо радісно заплескав у долоні.

– Ну то що ви скажете?

Я почав працювати з того ж таки дня. Мій план був так само простий, як і абсурдний. Удень я виправлятиму книжку Відаля, а вночі працюватиму над своєю. Доведу до досконалості те погане мистецтво, якого навчив мене Іґнатіус Б. Самсон, і поставлю його на службу почуттям достойним і шляхетним, якщо вони досі існують у моєму серці. Я писатиму з почуття вдячності, розпачу та самолюбства. Я писатиму насамперед для Крістіни, аби довести їй, що я також спроможний сплатити свій борг Відалю; що Давид Мартін, хоч і перебуває на межі смерті, але здобув собі право дивитися їй у вічі, не соромлячись своїх безглуздих надій.

Я не повернувся до поліклініки лікаря Тріаса. Я не бачив у цьому потреби. Коли надійде той день, коли я не зможу ані написати жодного слова, ані навіть створити його у своїй уяві, я перший це зрозумію. Мій надійний і не дуже совісний аптекар продавав мені стільки пігулок кодеїну, скільки я в нього просив, а іноді додавав до них якісь чародійні ліки, від яких спочатку мої жили спалахували вогнем, а потім думки ставали надзвичайно прозорими. Я нікому не розповів ані про свій візит до лікаря, ані про результати аналізів.

Свої головні потреби я задовольняв завдяки щотижневому замовленню, яке мені приносили з «Кана Жисперта» – великої крамниці заморських товарів, що була на вулиці Міральєрс, за собором Санта-Марія-дель-Мар. Моє замовлення завжди було однаковим. Його приносила дочка власників крамниці, дівчина, що дивилася на мене, наче злякане оленятко, коли я проводив її до передпокою й залишав там чекати, поки принесу їй гроші.

– Це твоєму батькові, а це тобі.

Я завжди давав їй десять сантимів чайових, які вона мовчки брала. Щотижня дівчина дзвонила в мої двері, приносячи замовлення, і щотижня я платив їй і давав десять сантимів чайових.

Протягом дев’яти місяців та одного дня, тобто того часу, який забере в мене написання єдиної книжки, на якій стоятиме моє ім’я, ця дівчина, чийого імені я не знав і чиє обличчя забував щотижня, згадуючи його лише тоді, коли знову бачив біля своїх дверей, буде тією особою, з якою я зустрічатимуся найчастіше.

Крістіна перестала приходити без попередження щодня. Я вже почав боятися, що Відаль здогадався про наш задум, але якось увечері, коли, як завжди, чекав її після майже тижневої відсутності, я відчинив двері, думаючи, що прийшла вона, але побачив за дверима Пепа, одного зі служників вілли «Геліус». Він приніс ретельно запечатаний пакет від Крістіни, у якому був весь рукопис роману Відаля. Пеп мені розповів, що батько Крістіни захворів на аневризму й вона повезла його до санаторію в Піренеях, у містечко Пучсарда`, де, як розповідають, працює молодий лікар, що є експертом із лікування таких хвороб.