Світло в серпні
- Автор: Фолкнер Уильям Катберт
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-38-3
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Світло в серпні». Краткое содержание книги:
Твір належить до світової класики, його перекладено кількома десятками мов. У 1998 році редакція відомого видавництва «Модерн лайбрері» склала перелік найвидатніших літературних творів XX сторіччя. У цьому списку на чільному місці роман «Світло в серпні». Українською мовою друкується вперше.
Він сидів у дверях, на плетеному стільці, з розгорненою книгою на колінах. Підійшовши ближче, дієтсестра побачила, що це Біблія. Тільки зауважила, як ото зауважила б муху на його нозі.
— Ви теж його ненавидите, — обізвалася вона. — Теж за ним стежите. Я помітила. Не кажіть, що це не так.
Зсунувши окуляри на лоба, сторож глянув їй в обличчя. Ще не старий. Вік не пасував до посади. Ще міцний чоловік, у розквіті сил, мав би провадити діяльне, трудове життя, але час, обставини чи ще щось підвели його, підхопили дуже тіло й жбурнули сорокап’ятилітнього в тиху заплаву, де місце на двадцять років старшому.
— Ви знаєте, — вела своє дієтсестра. — І знали ще до того, як діти стали прозивати його Нігером. Ви з’явилися тут водночас із ним. Ви ж тут менш як місяць пробули перед тим, як на Святвечір Чарлі знайшов його на сходах. Скажіть мені.
Обличчя сторожа було округле, драглисте, доволі брудне, з неохайним заростом. Сірі очі дуже чисті, дуже холодні. І геть нестямні. Однак жінка цього не зауважила. А може, не здавалися їй такими. Отож вони удвох, віч-на-віч біля закіптюженого одвірка. Нестямні очі дивляться в такі ж, нестямний голос перемовляється з таким же спокійно, негучно й стисло. Як ото два змовники.
— П’ять років спостерігаю за вами. — Їй здається, що це правда. — Сидите ось тут, на цьому стільці, та стежите за ним. Не побачиш вас тут, коли діти в приміщенні. Та щойно вийдуть надвір, ви ставите стілець біля дверей і сідаєте, щоб підглядати. Стежити за ним і слухати, як діти обзивають його Нігером. Ось що ви робите. Я знаю. Саме для цього ви й прийшли сюди — слідкувати за ним і ненавидіти його. Ви були готові до того, що він тут з’явиться. Може, ви самі підкинули його, залишили тут на сходах. Так чи сяк, а ви знаєте. І я мушу знати. Якщо він розголосить, то мене потурять із роботи. І Чарлі може… захоче… Скажіть мені. Ну скажіть же!
— Ага, — відповів сторож. — Я знав, що він заскочить тебе на гарячому, коли настане час Господній. Я знав. Знаю, хто послав туди його яко печать, прокляття блудодійства.
— Еге ж. Він був за ширмою. Так само близько, як ви від мене. То скажіть же. Я бачила ваші очі, коли ви дивилися на нього. Я спостерігала за вами. П’ять років.
— Я пізнав, — сказав він. — Пізнав зло. Хіба ж не я виплекав його і пустив у світ Божий? Ходячою скверною перед лицем Господнім зробив його я. Слова, що вийшли з уст дітей, Він ніколи не приховував. Ти чула їх. Не я підказав їм називати цю дитину згідно з сутністю її природи, іменем її прокляття. Не я підказав. Вони дізналися. Почули голос, та не від мене. Я тільки чекав на Його слушний час, коли Він розсудить, що пора відкрити приховане всім тут сущим. І настала пора. Ось знамення, позначене жіночим гріхом і прелюбством.
— Так. Але що мені робити? Скажіть, порадьте.
— Чекати. Так, як я. П’ять років я чекав, коли Господь схоче виявити свою волю. І Він це зробив. І ти чекай. Настане час, і Бог об’явить свою волю тим, котрі повелівають.
— Так. Повелівають.
Знерухомілі, вони видивлялися одне на одного, рівно дихаючи.
— Оголосить начальниці. Коли наспіє час, Господь відкриє їй істину.
— Маєте на увазі, що вона, дізнавшись, відішле його звідси? Може, й так. Але я не можу чекати.
— І Бога ти не можеш підганяти. Хіба не чекав я аж п’ять років?
Дієтсестра стала злегка бити кулаком об кулак.
— Та невже ви не розумієте? Мабуть, на те й є воля Господня, щоб ви сказали мені. Бо ви знаєте. Може, це і є Його промисел. Щоб ви сказали мені, а я — начальниці.
Її безтямні очі дивилися спокійно, безтямний голос звучав терпляче й рівно, тільки руки не знали спокою.
— Почекаєш, як і я чекав, — проказав сторож. — Ти відчуваєш тягар Божої милостивої руки всього, напевно, три дні. А я жив під нею п’ять років і ждав-дожидався Його рішенця. Бо мій гріх важчий від твого. — Хоч він і дивився просто їй увіч, та наче й нічого не бачив, очі не бачили. Широко розплющені, холодні як лід, фанатичні, здавалися невидющими. — Проти того, що я скоїв, що вистраждав, щоб спокутувати провину, проти такого твій гріх і бабське терпіння — не більш як купка лайна. Я мучився п’ять років. А ти хто така, щоб підганяти Всемогутнього Творця з твоїм нікчемним жіночим блудом?!