Почекавши, доки висохне чорнило, він склав аркуш учетверо і запалив свічку, щоб запечатати конверт воском. Лист до Лемберга він зможе надіслати лише ввечері, тож поспішати було нікуди. Поспішати взагалі тепер було нікуди... Вперше за останні роки Франц відчув, що більше нічого не мусить. Це відчуття межувало з відчуттям порожнечі і лякало його майже так само, як лякало би спустошення. А проте й вабило, як вабить невідоме.
Йому подумалось: коли би стерти в одну мить людську пам’ять, то відчуття — це все, що залишиться замість неї. Що відчував би тоді він?..
Любов? Чи любить він? Авжеж! Відчуття любові заповнило б його єство по вінця... Бо пам’ять — це жорстокий цензор, який нагадує, що любові заслуговують не всі, що переповнюватись нею не варто, бо від надлишку свого вона стає отрутою. Забувши Жозефіну, її постать, очі, руки, він жив би лише цим почуттям. А воно нетерпеливе, нелагідне, пожадливе... Воно прагне влади над ним і над нею.
Ненависть? У час найбільшого відчаю йому здавалось, що він ненавидить чоловіка Жозефіни. Часом він уявляв радника Кавалькабо мертвим, а її вільною. Точніше, належною лише йому. Ці марення були жахливими й солодкими водночас. В цей момент усе, що було в ньому темного й злого, брало гору над усіма його чеснотами.
Музика?.. А що було б тоді з музикою? Адже музика — це також відчуття! Чи, позбавившись пам’яті, він творив би? І якою була б вона, його творчість, без цензора пам’яті? Досконалою, без сумніву. Бо найбільше він помилився тоді, коли спробував зробити її своєю служницею, перетворивши творчість на ремесло задля грошей і слави. А мав би сам служити їй.
Він глянув на запечатаний лист. Краплі воску застигли на конверті й були схожими на контури якоїсь невідомої країни, які вивів на шкільному папері не надто старанний учень. З цією відмовою, яку він ввечері надішле Альтману, Францові доведеться попрощатися й з примарою слави. Слави, що мала би подарувати йому серце коханої жінки, але натомість він сам ледь не позбувся голови під ножем божевільного. Воно й не дивно, адже слава дістається геніям. Він же виявився посередністю...
Кілька наступних днів минули в цілковитій марноті. Франц прокидався пізнього ранку і йшов обідати до найближчої кав’ярні. Після цього повертався й поринав у порожнечу дому, тишу в якому порушували тільки звуки вулиці, що долинали сюди крізь вікно, і метушня економки, яка навідувалася раз на день, о третій по полудні. До свого клавіру Франц навіть не наближався, не кажучи вже про те, щоб сісти за нього й музикувати. Вечірній голод знову виганяв його до кав’ярні, де подекуди перед самим закриттям встигав замовити собі яку-небудь вечерю.
Одного дня він отримав запрошення на прийом до князя Естергазі. Раніше такі прийняття були для Франца надзвичайно обтяжливими, і він завжди шукав бодай найменшої причини, щоб відмовитися, проте цього разу неабияк зрадів. По-перше, йому таки бракувало звичайного спілкування, до якого він звик за останні роки. Теперішнє перебування на самоті призводило до того, що Франц починав розмовляти сам із собою, від чого врешті-решт можна збожеволіти. А по-друге, він переймався долею Адама. Чи досі він у мюнхенській в’язниці? Чи князь таки дотримав слова — і Краєвський повернувся додому? Та й зрештою, розпікала цікавість, чим закінчилася історія з Франсуа Галлем... При згадці про нього Моцарт здригнувся. Події того вечора, коли Галль тримав його за шию, притиснувши до землі, часто тепер приходили в нічних жахіттях, від яких не рятувала ні заспокійлива настоянка, ні молитва.
— А-а-а-а, пане Моцарте! — здалеку вигукнув князь, щойно його побачивши. — Для мене велика честь, що ви прийняли запрошення.
Він йшов до нього через усю залу, широко розкривши руки, мов для обіймів, хоч, звісна річ, обіймати гостя не збирався. Дехто з присутніх озирнувся, аби також побачити новоприбулого на власні очі. Ім’я Моцарта все ще справляло в столиці чимале враження.
Відповівши на привітання, Франц ввічливо поцікавився, як здоров’я господаря. Той подякував і так само ввічливо відповів, що скаржитися гріх.
— А от, ви трохи погладшали, мій друже, — зненацька мовив Естергазі, змірявши гостя поглядом.
— Справді? — чомусь не повірив той.
— Без сумніву, — підтвердив господар, — хоч обличчя маєте змарніле... Либонь, погано спите після того випадку? — додав він вже стиха.
Франц ствердно кивнув.
— Навіть не уявляєте, наскільки погано.
Естергазі співчутливо взяв того за лікоть.
— Не слід перейматися, — сказав він. — Уявіть, як мусив би почуватися мсьє Відок, якби приймав близько до серця витівки кожного такого сучого сина, як отой Галль.
— До речі, як він? — вирішив перейти до потрібної теми Моцарт.
— Хто з них? Галль чи Відок? — зі сміхом перепитав князь, мовби йшлося про кумедний випадок під час гри в серсо, а не про поєдинок злочинця й детектива.
— Обидва, — відповів Франц.
— Галль прийшов до тями, але краще б він помер, бо на нього однаково чекає шибениця. Відок досі шукає голову Гайдна. Той негідник десь її заховав і вперто не зізнається де. До речі, вашого батька ми вирішили не турбувати — тепер вже без сенсу...
Вони трохи помовчали, спостерігаючи, як до зали прибували інші гості.
— Правду кажучи, мені ще небайдужа доля мого друга Адама Краєвського, — врешті вимовив Франц. — Ви обіцяли...
— Так, так, — відмахнувся князь, — і будьте певні, своїх обіцянок я дотримую. Поліція відпустила вашого друга, хоч він і винуватий... Можливо, звинувачень не вистачило б для шибениці, але для каторги їх було б достатньо. Адже ваш друг — спільник того мерзотника. Втім, наскільки мені відомо, життя для нього — й так каторга. Він має стільки боргів, що й до смерті не сплатить...
«Головне, що Адам житиме», — подумав Франц, але вголос тільки подякував.
— Подяку прийму музикою, — раптом змінив тон Естергазі і вказав на гарне фортеп’яно посеред зали.
Побачивши, що гість вагається, князь додав:
— Ну ж бо, пане Моцарте, ви ж мій боржник.
Широкий жест, з яким він запрошував гостя до інструменту, привернув увагу інших присутніх, і невдовзі довкола них залунали заохочувальні оплески. Естергазі з виглядом переможця глянув на Франца, й тому не лишалося нічого іншого, як підкоритися.
Сівши за фортеп’яно, Франц довго дивився на клавіші, мовби ті були з кришталю, і він ніяк не міг наважитись їх торкнутися. Серед присутніх почулося легке перешіптування, проте Моцарт на нього не зважав. Він намагався згадати, скільки часу вже не вправлявся. Тиждень чи більше?
