Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Тітонька Едіт заплатила велику ціну за свою дратівливість і злопам'ятність. Вона втратила душевний спокій.

Коли Бенджаміну Франкліну було сім років, він припустився помилки, про яку пам'ятав сімдесят років. Хлопчик дуже хотів мати свисток. Він увійшов до магазину іграшок у такому збудженому стані, що висипав на прилавок усі гроші, які в нього були, забрав свисток і побіг додому, 92 навіть не поцікавившись у продавця, скільки ж той насправді коштує. „Вдома я бігав по всіх кімнатах і свистів, страшенно задоволений своєю покупкою“, — писав Франклін своєму другові через сімдесят років. Але коли його старші брати і сестри дізналися про те, що він заплатив за свисток значно більше, ніж той насправді коштував, вони безжально висміяли малюка. „Я плакав з досади“, — згадував Бенджамін Франклін.

Минуло багато років, Франклін став славетним політичним діячем і послом США у Франції, та, як і раніше, пам’ятав, що переплатив за свисток, і ці спогади викликали у нього „більше жалю, ніж все те задоволення, яке він отримав від свистка“.

Але за цей життєвий урок Франклін, врешті-решт, заплатив не таку вже й велику ціну. Він казав: „Коли я подорослішав і почав спостерігати за людською поведінкою, то зустрів багато, дуже багато осіб, які заплатили надто високу ціну за свій свисток. Одне слово, я зрозумів, що, як правило, всі нещастя людського роду спричиняються хибною оцінкою цінності тієї або іншої речі, і тим, що люди платять надто високу ціну за свої свистки“.

Гілберт і Салліван якраз із таких. Вони теж заплатили за свій свисток надто високу ціну. Як і моя тітонька Едіт. Та і Дейл Карнегі слабував на це час від часу. До цієї ж компанії потрапив і безсмертний геній Лев Толстой, автор двох всесвітньо відомих романів „Війна і мир“ і „Анна Кареніна“. У Британській енциклопедії зазначається, що останні двадцять років свого життя Лев Толстой, можливо, „був найбільш шанованою людиною у світі“. За двадцять років до його смерті, в період з 1890 по 1910 роки, його відвідували незліченні шанувальники, які прагнули бодай раз побачити його обличчя, почути голос або доторкнутися до його одягу. Кожне вимовлене ним слово негайно занотовувалося і вважалося майже „святим одкровенням“. Але коли йшлося про звичайне життя, Толстой виявляв ще менше здорового глузду, ніж Франклін у свої сім років! Він був геть нерозсудливий!