Блукаюча у часі
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Блукаюча у часі». Краткое содержание книги:
Блуд закохується в Моніку й ховає душу Дмитра, щоб бути з нею. Проте Моніка відмовляє і йде служити відьмі Ханні…
— А що буде, якщо ти знайдеш чоловіка?
— Я розвію врешті те закляття, яким відьма прив’язала його до мене. Допоможу йому перейти в кращий світ…
— Мені цікаво, ти ж розуміла, що Дмитро був з тобою лише через ворожіння?
— Спочатку ні. Потім до мене прийшло усвідомлення, але я не хотіла про це ані думати, ані приймати. Я кохала його всім серцем і мала надію, що мої почуття зможуть… Не знаю, я хотіла, щоб він мене кохав і все. Ворожіння, звісно, мало й інший, темний бік, який поглинав мого коханого. Я все виправлю!
— А далі?
— Я дозволю нарешті собі померти. Відмовитися від цієї сили.
— І ти потрапиш в пекло?
— Як знати, Наталя, як знати. Проте я не піду сама. Ми підемо всі разом, з Грільдою та Оленою. Вони отримують по заслузі. Всі ми.
— А Марк. Що буде з ним?
— На жаль, сьогодні він потрапить до Кадука. Але в мене є план, і ми обов’язково його врятуємо. Але сьогодні…
— Ти ведеш хлопців до Кадука?
— Я хлопців, Вітольд — дівчат. Так, ми обоє даємо те, що він від нас вимагає. Проте, і дівчата, і хлопці, повинні бути закоханими. Тоді ритуал жертво підношення зараховується.
— Що має з того Вітольд?
— Свою силу, тут, на землі. Кадук наповнює його владою.
— І тебе він теж хотів віддати?
— Ні, Блуд шукав собі дружину. І знайшов. От тільки не все сталося, як гадалося. — Моніка закусила губу. — Іноді я думаю, а що, якби я зголосилася. Я втомилася від цієї боротьби.
— А щодо твого плану? — Моніка хитро посміхнулася.
VII
Зустріч з Мокошею
Моніка повірила мені, що Вітольд наказав одному зі своїх бісів слідкувати за мною. Ця істота сиділа в мене на правому плечі. І перше, що потрібно зробити — приспати його. Я відпила декілька ковтків свяченої води та відразливо сплюнула через праве плече три рази. Маю надію, це спрацює і та гидота і справді засне. Було вже за північ, хор із жаб та цвіркунів голосно розлунювався по болоту. «Головне, — сказала мені напередодні Моніка, — зібрати всю волю в кулак. Будь ласка, не підведи, від тебе залежить доля багатьох. Я відволічу Вітольда на деякий час від тебе. А це, — Моніка протягнула мені кинджал, — ритуальний катар. Я отримала його у подарунок від одного індійського ведуна. — В руці я тримала щось подібне до ножа. Він мав широке гостре лезо, забезпечений двома близько посадженими руків’ями й довгими хвостовиками, які йдуть уздовж обох сторін зап’ястя та передпліччя. За допомогою такої форми його зручно тримати в руці, його не можливо впустити. — Така зброя наносить точний та потужний удар. Катар захистить тебе майже від всього і всіх тих, кого тобі доведеться зустріти».
— Ти думаєш, нам вдасться?
— Не знаю Наталя.
— Вмієш підтримати.
— Удачі. Нам обом. — Моніка вдягнула маску на обличчя і вийшла з кімнати.
Жаби перекрикували одна одну. Звук ставав гучніше, їх тіла роздувалися та розплющувалися. Останки розливалися по воді утворюючи зелені фосфорні плями. Час прийшов. Я ступила у воду; неонові плями потягнулися до моїх ніг. — Шшш…. — Зашипіло щось, я знала, це — Шишига. Моніка попередила про її появу. Я поквапилася глибше зайти у воду. Плями навколо мене, утворили захисне коло. Мерехтливе зелене світло не підпускало істот. Вони намагалися і не могли дотягнутися до мене. В руці я міцніше стиснула катар, готова в будь-який момент захищатися.
— Ната, обернися… — Ні, ні. Тільки б не озирнутися на цей зазиваючий голос. Я заплющила очі.
— Подивись на мене… — Із закритими очима мені було ще страшніше. Я прямо потилицею відчувала близькість потопельниць. Те, що стояло на березі, було дівчиною маленького зросту, з довгим скуйовдженим волоссям та синюшною шкірою. Вона хотіла зайти до води, але плями, які ще не притягнуло коло, плавали по воді й саме вони її стримували, бо могли спалити Шишигу. На мить, я відчула себе у безпеці, озирнулася. Істота вже була поряд, вочевидь, не такий вже і смертельний для неї цей фосфор. Хоча шкіра її тріщала і на ній утворювалися рани, від яких лопалася плоть. Воно повертало голову то в один, то в інший бік розглядаючи мене. Очей істота не мала, замість них пусті очниці; з них лилася тонкими струмінцями багнюка. Істота відкрила рот. Звідти випадали гнилі зуби. Шишига божевільно всміхалася. З усіх боків до мене помалу пливли потопельниці. «Якщо ти заговориш з істотами, або відгукнешся на їх поклик, то захисне поле втратить свою силу. Ні в якому разі не відповідай! Вони будуть провокувати тебе», я пам’ятала настанову відьми.
— Ната! Наталя! Натуля! — Лунало моє ім’я різними голосами та інтонаціями. Знайомими та рідними.