Сховай мене від темряви
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сховай мене від темряви». Краткое содержание книги:
Щоб розібратися в цій ситуації, Поліна звертається до магії. За її допомогою, вона проживає своє минуле життя. Дівчина дізнається, що давним — давно, за часів Полянів, вона була донькою голови племені. ЇЇ наречений — Стриба, намагається відстояти їх кохання перед Серафимом. Янгол має намір сам одружитися з дівчиною. Однак, врода Поліни сяйнула навіть до пекла, і Пан, володар темного світу, зав’язує вузли долі так, що Поліна повинна обрати між чоловіками. Проте її вибір стає трагічним для всіх учасників, окрім Пана. Зло, за своєю звичкою, лише відходить в бік, на деякий час, щоб з’явитися в усьому своєму темному сяйві…
— Ти не казала, про свого нового кавалера. — Лукаво і з полегшенням сказала Льока, коли всі розійшлися і разом випили за здоров’я Ілая. Мої очі ясно бачили подругу. Однак вона вся стала якась безбарвна. Тільки рожевий гіпс і червоні губи виділялися на її чорно-білому фоні. — Він такий гарнющий! — Льока усміхнулася, її рот був неприродно великим, гострі ікла спускалися до підборіддя. Нічого більше не нагадувало в цій істоті мою Льоку. — О, так, Ілай. Його поцілунок так збудив мене, я вся волога.
— Так що ж це за кавалер? — Спитала Яна.
— Він не мій кавалер. — Заїкаючись відповіла я. Не відводячи очей від Льоки, яка безсоромно стягувала із себе кофтинку, оголяючи груди. — Просто знайомий.
— Нічого такого. — Невдоволено процідив Вадим. — Носився, як ідіот. Більше бігав і командував, ніж рятував. Його заслуги є не більш, як перебільшення.
— А де ти був в той момент? — Спитала я. — Ну й справді, що ти робив?
— Я збирав оцих йолопів до купи та намагався запхнути до човна. Особливо Самана. Ти знаєш, що він біг до цих істот і кричав, що цуцики хочуть погратися!
— Це правда. — Віктор загасив недопалок. — Саман вийшов з — під контролю, як би не Вадим, його б зжерли. Він ще так моторошно реготав. — Він струснув головою, ніби проганяв видіння.
— А потім стався жах. Льока, — Вадим важко зітхнув, — вона чіплялася за мене наче дитина. Я її три рази в човен саджав, аж поки вона не пошкандибала за мною і Саманом. В той момент… — Він проковтнув, переводячи дух, — з’явилися потвори … Одна з них… вона виросла прямо перед Льокою…
— О, бідолашний… — Льока надула губки, — здається там і прийшов мені гаплик. — Вона обперлася своїми мертвими оголеними грудьми на плече Вадиму. Він наче щось відчув, але на якусь мілісекунду.
— Вона знепритомніла. Спочатку я подумав, що істота її зачепила, аж раптом ваш великий захисник. Тут як тут.
— Він вбив цю падлюку! Хай їй грець! — Закричав чоловік із сусіднього столика.
— Та що ж це таке? Де приватність? — Але нас слухав весь бар.
— Я все бачив на власні очі. Той молодик схопив цю змію за хвіст і жбурнув об землю!
— Ти подай перебільшуєш! — Крикнув хтось.
— Хай мене вдарить блискавкою якщо так!
— Це правда. Твій новий друг, — Вадим сердито глянув на мене, — одним махом змив цю гидоту. Воно вщент розтрощило свою бридку голову. Але інша тварюка зайшла із-за спини Льоки. Вона, мабуть, і не встигла злякатися. — Всі замовкли. Мені навіть не хотілося слухати далі, тим паче уявляти, що сталося. «Воно тут», — шепнула мені на вухо Рубіна: «Дух твоєї подруги сидить за цим столом».
— Я бачу. — Пошепки відповіла я. Льока ж ніжно торкалася руками в трупних плямах волосся Вадима.
— Він такий невинний, — її голос змінився, в ньому проступали зміїні нотки. Її гнилий довгий язик облизав його щоку, — свіженький.
— А мені було страшно. Я в цьому зізнаюся.
— Так, мій любий чоловік, ти сидів поруч зі мною в човні й трусився, як осиковий лист.
— Я ніколи не відчував такого жаху. Потім я взяв себе в руки та почав відштовхувати човни від берега. Мені соромно за себе… — «Принаймні чесно», подумала я. Кожен наперебій почав розповідати ще якісь подробиці, але мені було вкрай необхідно піти звідси. Домовившись зустрітися зі всіма через годину на кладовищі, я пішла до храму. Жерці вирішили прикрасити могили, як того потребує звичай і відслужити панахиду за загиблими. До сутінку залишилося не багато. На вулиці було вогко. Погода ніби сумувала і тихо крапали сльози неба. Мені не хотілося думати, що навколо цих прекрасних місць ще донедавна були мертві. Зараз, про події вчорашнього дня нагадували лише розірвані чародійні намети уривки зламаних меблів. Серце защемило від спогадів про дівчат-наречених. Вони лежали так мирно, ніби спали… Саме зараз я і згадала Ганнусю, свою колишню ученицю. В неї тоді були брекети на зубах і постійно засмальцьоване волосся. Але вона з такою зацікавленістю завжди слухала мої лекції, іноді відкривала рота від захоплення. Розквітла! І померла такою молодою… Нареченою. І ще мене дуже лякали ті «підношення», про які говорила Рубіна — два вирваних чоловічих серця. Хто зробив це? Навіщо? І чиї ці серця?! Я все ще стояла коло таверни. Навколо не було ані душі.
— Добрий вечір пані. — «Ілай!» зраділа я, але не повернулася. Він стояв на ганку. Всі інші думки змило, як водою.