Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Це мені відомо, — сказала Карола. — Я думаю, що це залишок одвічного прагнення людини до праматері природи.
З першої хвилини свого знайомства з Каролою Гольту так і кортіло заперечувати їй. Сьогодні йому, як ніколи, хотілось поглузувати з неї.
— Одвічне прагнення до праматері природи… Що ж, чудово, називай це так. Але я б це пояснив інакше: «Підвищена збудливість завдяки подразненню чогось». І, безумовно, еротичного походження.
Карола йшла мовчки поряд нього, вона знала тут кожну стежечку. Коли-не-коли вона зупинялась і, піднісши руку, показувала на краєвид: на гори, на пагорби, на ниви, де саме збирали врожай. Путівець вився понад струмком. В одному місці струмок був загачений земляною греблею, і тут утворився ставок, навколо якого росли верби і вільхи.
Гольт і Карола посідали на траві. Без зайвих роздумів і слів він пригорнув її до себе, відхилив їй голову і почав цілувати. У всій його поведінці прозирала сила, а Карола була така беззастережно покірлива, що йому стало навіть жаль її.
Потім вона лежала в траві, дивилась на хмари і безугавно базікала. Вона читала свій великий монолог, а Гольт мовчки підігравав їй.
— Ти змусив мене так довго чекати… та я з відчаєм ждала. Я годинами просиджувала за роялем, і це надавало мені сили, — говорила вона. — Після концерту ти видався мені таким далеким і чужим, як ніколи раніше…
Самі тільки гучні, красиві слова! Гольт ніби роздвоївся, і його партнер-двійник заперечував, глузував, поводився цинічно.
Гольт з насолодою слухав балаканину Кароли; натомість його двійник був абсолютно байдужий.
— Тут зовсім тихо, — сказала Карола. — Я нічого так не люблю, як тишу. Мені шкода тих людей, що, тікаючи самі від себе, завжди кидаються у самий вир життя. Я дуже люблю бути сама, проте ніколи не пориваю зв'язків з людьми…
Як приємно це було чути Гольтові! І як глузував його двійник: «Голі фрази, пусте базікання, що означає «не пориваю зв'язків з людьми»? Та вона взагалі не зв’язана із жодною людиною, вона живе немов у густому тумані. Може, вона й не дурна, проте думки її безпредметні».
— Довго тобі ще вчитися на курсах перекладачів? — запитав Гольт. — Яку мову ти вивчаєш?
— Англійську. Наступного тижня — кінець. Я хочу стати вчителькою. Це чудова, відповідальна професія. Я хочу присвятити своє життя дітям, нашим бідним, обдуреним дітям! Мій обов'язок — відкривати їм очі на все, що є в світі прекрасного. Нехай наші діти зновз^ізнаються, що таке щастя.
«Запитай її, як вона розуміє щастя!» — звелів двійник.
— Скажи, що таке — щастя?
Карола як по писаному відповіла:
— Щастя — це здатність радіти всьому прекрасному і доброму, хай то буде лугова квітка чи травинка, що хилиться од вітру.
— Або холодне купання у цю нестерпну спеку! — додав Гольт. Він роздягнувся. — Ти, звичайно, не захопила з собою купального костюма, — сказав він. — Шкода! Я б охоче подивився на тебе в купальному костюмі й порадувався б усьому доброму й прекрасному.
«Добре, що вона принаймні червоніє, коли їй говорять компліменти».
Гольт скочив у чисту і приємно холодну воду. Він пірнав, хлюпався, блаженствував. Поманив до себе Каролу. Вона сіла на березі, розправивши навколо себе світлу широку спідницю.
Гольт мокрий кинувся біля неї на траву.
— Коли закінчаться твої курси, — запитав він, — поїдеш зі мною в гори? Я знаю один готель, де ялини простягають свої віти крізь вікна аж у кімнату. Тобі там обов'язково сподобається.
Вона не відповіла.
— Поїдеш? — допитувався він.
— Так, — промовила ледь чутно Карола, не підводячи на нього очей.
«І чого б ото ще маніриться!» Він підвівся і руба запитав:
— Ти ще невинна?
Вона одвела погляд і зблідла. Коли б вона зараз сказала: «О, горе мені, нещасній!» або щось подібне, це здорово пасувало б до цієї комедії. Але вона відповіла:
— Під час війни у мене був дружок, він учився в офіцерській школі, пішов на фронт… Поки він був тут, я належала йому. — Все це вона виклала абсолютно по-діловому, а наприкінці знову завела своєї: — Він був світлий блондин і чистий, як весняний бог…
Гольт вийшов з ролі і глузливо сказав:
— Світлий блондин… і арієць, чи не так? В такому разі, хотів би я знати, чим я тобі подобаюсь? Я не блондин і не світлий, в мені немає нічого, чим би я скидався на весняного бога, я і не чистий, ні… Я забруднений! Авжеж, забруднений! — кинув він їй в обличчя. — Мене вже в шістнадцять років спокусила одна жінка і зробила розпутним.