Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
З висоти земля справді мала вигляд акуратно й ретельно обробленої. І будиночки з високими черепичними покрівлями здавались такими ж яскравими, чистенькими й затишними, як на олеографіях у підручнику Глезера й Петцольда, по якому задовго до війни вивчали в школі німецьку мову багато хто з тих, уже літніх людей, що летіли в літаку. І тепер вони уважно і зосереджено дивилися на цю землю, з якої природа й труд людей вже почали стирати те, що колись називалось плацдармами, рубежами, переднім краєм, де відбувалися бої з такою інтенсивністю вогню, що, думалося, грунт розплавиться і навічно застигне чорною, осклілою, мов базальт, масою і ні билинки не зійде на ній.
У цій війні людство втратило мільйони життів. І серед загиблих були ті, хто міг би своїм генієм і трудом дарувати людям величезні відкриття, вказати нові шляхи підкорення природи, удосконалення людини. Але вони були вбиті.
Німецький фашизм виплекали не тільки німецькі імперіалісти: сподіваючись на поділ здобичі, їм потай допомагали їхні західні пайовики. У ході другої світової війни ці пайовики не раз вагалися, боячись пропустити момент, коли слід приєднатися до дужчого І тільки розгром фашистських армій поклав кінець ваганням. Але не радість викликала в них перемога, а тривогу. Радянська Армія допомогла народам окупованих фашистами країн Європи, що билися в загонах Опору, розгромити, вигнати окупантів з їхньої землі. І тепер ці народи могли продовжити боротьбу за соціальну свободу.
Так і було в країнах Східної Європи — вони стали соціалістичні. До того ж ішли й німці, які жили на східній території Німеччини, визволеній Радянською Армією. І на цій території радянські військові частини всіляко прагнули, щоб країна скоріше піднялася з руїн, а народ її, ідучи шляхом, який він вибрав, міг взятися будувати нову Німеччину.
От чому більшість пасажирів так заклопотано й уважно дивилися в ілюмінатори: літак летів над Німеччиною, на полях якої піднімалися сходи нового урожаю — першого після війни хліба.
Дивився в теплий від сонця ілюмінатор і Олександр Бєлов. На його гімнастьорці, як і в молодих пілотів, не було ні орденів, ні медалей. І обмундирування його було таке ж новеньке, як і їхнє. Поголена голова із слідами знятих швів, глибоко запалі очі, скорботні зморшки біля губ, сивина на скронях — все це мимоволі породжувало цікавість пасажирів.
За віком — фронтовик. Але немає жодної нагороди — значить, штрафник. А може, колишній військовополонений, який попав у концтабір ще на самому початку війни?
Полковник, що сидів поруч, запитав, з якого року Бєлов на фронті і в яких боях брав участь; той трохи розгубився, заморгав, потім пояснив:
— Я, власне, в тилу…
Полковник сказав повчально:
— Коли бувало сутужно, то, знаєте, всіх тиловиків зразу — на передній край. І бились. — Додав солідно: — Багатьох я сам представив до урядових нагород.
— Так, звичайно, — погодився Бєлов.
— Значить, у фашистських таборах довелося побувати! — догадався полковник.
— Доводилось…
— І стерпіли?
— Виходить, так, — сказав Бєлов.
Полковник повернувся до нього крутою спиною і більше вже не заводив розмов.
Літак увійшов у хмарність. В кабіні зробилося тьмяно, похмуро.
Бєлов подивився на полковникову спину і зразу згадав Зубова, згадав, як той, крекчучи, задер на своїй такій самій мускулястій і широкій спині німецький кітель і попросив:
— Ану, глянь-но, що в мене там. Не дуже, га? — І похвастав: — Він мене поранив, але я його не вбив, стримався. Розумієш, пожалів: дуже вже молоденький.
Це було після чергового нальоту групи Зубова на базу пального в районі залізниці. Морщачись від болю, але сміючись очима, Зубов сказав задумано:
— Цікаво було б з олівцем підрахувати, скількох літако-вильотів ми позбавили німців. Просто так, для приємності.
А потім перед Бєловим виникло обличчя Зубова, коли той, схилившись, викидав з літака на злітну смугу свій парашут. Спіймавши здивований погляд Бєлова, він підбадьорливо підморгнув і навіть якось здвигнув плечима: нічого, мовляв, не вдієш, так треба.
Але ось образ Зубова наче розчинився, зник, і Бєлов побачив інше обличчя — відкинуте назад, із звислим на чоло куском шкіри. То було обличчя Бруно. І коли погляд Бруно зустрівся з його поглядом, повним розпачу, Бруно злегка повів головою, наче безмовно пояснюючи все те саме: так треба.
— Може, закурите? — нахилився до Бєлова майор-танкіст з новенькою золотою зірочкою на кітелі. Додав співчутливо: — Мабуть, здорово за радянським тютюнцем заскучали. — Простяг йому всю пачку. — Візьміть.