Волинь

— Так ось за що пустила тебе офензива, — відповів в'їдливо Йон. — Ніяке диво. Аж тепер ми тебе розкусили — куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти туди не попав, але ми і тут з тобою порахуємось.

— Ха-ха-ха! — розсміявся Володько. — Бідний, зворушливий біднячок Йон… Світовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! — І Володько приспішив крок.

Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що сказати, такої реакції він ніяк не сподівався, сердито дивився у спину противника, ніби бажав і його знищити, а потім круто повернувся і швидко пішов назад.

Ці дві чорні постаті на білому тлі землі таїли в собі початок глибинної і вічної протидійності, що на ній, можливо, побудовано і саму цілість дії у всій її маєстатній красі і славі.

— Тут приходив отой… Як його… — казав Матвій, що зустрів Володька, виходячи з клуні запорошений, як мірошник.

— Йон! — допоміг пригадати йому Володько.

— Еге. Хотів з тобою говорити, — казав Матвій, обкидаючи з бороди куряву, що набралася цілими френдлями. І до цього додав: — А як воно там? Чи не міг би і я заглянути на ті ваші збори?

Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Він ще ніколи не чув, щоб батько якось цими справами цікавився.

— Певно, що можете, — відповів він. — Це дуже важливі збори. Навіть дуже важливі.

Одразу, як тільки Володько пообідав, він знов подався на село. Не міг допустити, щоб не бути там завчасно. Ціле село було на ногах. Ще далеко перед початком зборів люди стягалися під будову кооперативу. У самій будові, у малій кімнатці продавця, відбувалося приспішене, надзвичайне засідання управи. Володько не був її членом, але попросив дозволу там бути. Андрій Андрійович сидів на своєму місці голови, курив цигарку за цигаркою, дивився поверх свого пенсне і нервово ворушив своїми повними устами. Всі члени, навіть збунтований Ілько, були присутні, але в цей момент центром уваги був Симон. З ним діялось щось дивне. Він сидів збоку на лаві розчервонілий і розгублений… Про нього саме йшла мова.

— А, Володько! Сідайте. У нас тут забавна штука, — казав Андрій Андрійович. — Гідна пера як не Шекспіра, то бодай Гоголя. Наш старий, добрий «бідний чоловік Симон», іменуємий Зелотом, задумав нас залишити. Признатися, я завжди був переконаний, що він майстер на всі руки, але такого, їй-Богу, не сподівався. Ось послухайте, яким обдарував він нас апостольським посланієм, — казав Андрій Андрійович своєю вченою мовою.

Симон, як жар червоний, звівся на ноги і, затинаючись, почав говорити:

— Ан… Андрію Андрійовичу… Я… Я прошу не робити з цього кпини… Кожна людина має своє сумління і… Андрій Андрійович йому в тон перебив:

— Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумління… Ми тільки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою теологічною елаборацією.

Невідомо, чи Симон зрозумів відповідно ці слова, але він, заїкаючись, казав:

— Ну то… Може, я… з дозволенієм… вийду. Ізвільняйте! Будьте всі со Христом…