Місто карликів

— Віддай по-доброму, сука, віддай… — шипіло оте щось, що смерділо усіма каналізаціями світу, плюс піт, плюс чомусь парфуми.

Може, справді, віддати, бо ще стукне чимось по голові — і от вам угода про порятунок світу…

Усе це тривало, може, кілька секунд.

Так само нечутно, як нападники, виринули з-за кущів, а може, спустилися з хмари, а може, з літаючої тарілки марсіян, якісь постаті у джинсах і чорних футболках, що туго облягали накачані плечі.

Вона навіть не встигла до пуття злякатися.

— Адо Адамівно, як ви? З вами все гаразд? Вони вас не дуже налякали?

— Д-дякую… Н-наче жива… — Ада сиділа, моя прикута, не могла навіть підвестися.

— Я вам за що плачу такі шалені бабки? Щоб горобців рахували? Дідько вас забирай! Ви повинні працювати на випередження! Охоронці, бл…, хренові… Ця година вам не рахується! — Роберт Олександрович дозволив собі міцне словечко: — Чорт забирай, ну й бомжів розвелося у місті — просто якась напасть! Знаєте, пішла чутка про наш особливий клімат, от вони й сповзаються звідусіль, щоб погрітися. Не можна отак просто сидіти собі в парку, навіть у центрі міста, волоцюг довкола — натовп. А ви ще й гроші дістали… Краще не спокушати. І не випробовувати Долю.

Він так і вимовив це слово — з великої літери.

— Давайте, я проведу вас додому…

Прибігли охоронці, які наздоганяли бомжів.

— Ось гроші. Перерахуйте.

Ада чомусь гидувала тепер торкнутися до цих купюр, що після чіпких брудних лап стали нечистими. Скривилася.

— Перерахуйте самі, хлопці. А вранці обміняєте в банку на інші. Годиться, Адо?

Ада зітхнула. Так хотілося принести ці гроші додому сьогодні, вручити мамі, щоб уже завтра вона могла накупити в улюбленому супермаркеті всього, чого душенька забажає! Нічого, завтра теж буде день.

Ні. Завтра буде інший день. Завтра — останній день її свободи. Увечері вона повинна прийти на Панську вулицю. Одна. Пішки. І залишитися там на всю ніч. І потім — назавжди. Усвідомила — ця ніч — остання, яку вона проведе під одним дахом з рідною, коханою матінкою, з матір’ю, яка зробила для неї так багато, яка віддала їй усе своє життя. Не братові, а саме їй, Аді! Так само вона служить Аліні — також без вимог, без умов, без подяки. Служить — і щаслива цим. У матері треба вчитися, у матері!

— Ходімо, пані Адо. Я проведу вас.

— А ваша машина?

— На жаль, машиною не можна. Вам доведеться подолати весь цей шлях пішки. Якби дозволялося інакше, хіба я не підвіз би? І ми б уникли цього дурного нападу, який так перелякав вас. У-у, купа бовдурів, — озирнувся на охоронців, які крокували слідом, майже непомітні в темряві. — Завтра ви мусите так само пройти цю дорогу пішки. Це не так вже й далеко. Не намагайтеся упіймати таксі, нічого не вийде, — усміхнувся особливо, наче бачив наскрізь.