Відьмак. Хрещення вогнем

— Ні… Пес не дав підійти…

— Хай славиться та йохана собацюра, — Золтан підвів очі до неба. — Дайте їй боги довге життя і купу кісток, вищу, ніж гора Карбон. Дівуха, ота, опецькувата, мала корости?

— Ні. Вона здорова. Хворі в останній хаті лежать, свояки її. А багацько вже померли, каже. Йой, Золтане, вітер на нас дув!

— Та досить вам зубами стукотіти, — сказала Мільва, опускаючи лук. — Якшо ви заражених нє торкалися, нічого вам нє буде, немає страху. Якщо воно ше правда, із тією віспою. Дівка вас тільки злякати могла.

— Ні, — заперечив Йазон, все ще тремтячи. — За сараєм яма була… У ній трупи. Дівуля сил не має мертвих закопувати, тож до ями вкидає…

— Ну, — Золтан шморгнув носом. — От тобі й вівсянка, Любистку. Якось перехотілося її мені. Забираймося звідси, швидко.

Від будівель розгавкався пес.

— Ховайтеся, — просичав відьмак, присідаючи.

З просіки на протилежному боці галявини вискочила група вершників, посвистуючи й женучи галопом, оточила будівлі, тоді вдерлася на подвір’я. Вершники були озброєні, але не носили одноманітних кольорів. Навпаки, вдягнені були строкато й неохайно, та й озброєння їхнє справляло враження зібраного випадково. І не у цейхгаузі, а на бойовиську.

— Тринадцятеро, — швидко порахував Перціфаль Шуттенбах.

— Що то за одні?

— Ані Нільфгард, ані інші регулярні, — оцінив Золтан. — Ані скойа’таелі. Бачиться мені, що волонтери. Вільна купа.

— Або мародери.

Вершники верещали, галопували по подвір’ю. Пес отримав держаком спису й утік. Дівчина із кісками вискочила на поріг, крикнула. Але цього разу застереження не подіяло або не було сприйнято серйозно. Один з віршників підскочив галопом, схопив дівчину за кіску, стягнув з ґанку, поволік через калюжу. Інші зіскочили з коней, допомогли, виволокли дівчину на кінець подвір’я, обдерли сорочку й повалили на купу підгнилої соломи. Дівка затято боронилася, але не мала й шансу. Тільки один мародер не долучився до потіхи, пильнував коней, прив’язаних до тину. Дівчина крикнула протягло, пронизливо. Потім коротко й болісно. А потім вони вже її не чули.

— Войовники! — вскочила на ноги Мільва. — Герої, сука!

— Віспи не бояться, — покрутив головою Йазон Варда.

— Страх, — пробурмотів Любисток, — то людська справа. В них уже нічого людського не залишилося.

— Окрім тельбухів, — прохрипіла Мільва, майже пестливо ставлячи стрілу на тятиву. — Які я їм, гультяям, зараз продірявлю.

— Тринадцятеро, — сказав Золтан Хівай. — І вони мають коней. Достанеш одного чи двух, решта нас візьме. Крім того, це може бути тільки розвідка. Диявол їх зна, яка сила за ними тягнеться.

— Я маю спокійно дивитися?

— Ні, — Ґеральт поправив меч на спині й пов’язку на волоссі. — З мене досить дивитися. І мені абсолютно досить бездіяльності. Але вони не повинні розпорошитися. Бачиш того, який тримає коней? Як я туди дійду, зніми його з сідла. Як тобі вдасться, то й ще одного. Але тільки як дійде до сутички.